On-line: гостей 0. Всего: 0 [подробнее..]
Активные обсуждения проходят в русинском сетевом журнале http://getsko-p.livejournal.com/ , http://podkarpatrus.livejournal.com/, http://cylio.livejournal.com/ Открыта русинская почтовая рассылка "Подкарпатская Русь.Русины" Подписаться на рассылку вы можете по адресу: http://subscribe.ru/catalog/state.politics.rusin

АвторСообщение



Не зарегистрирован
Зарегистрирован: 01.01.70
ссылка на сообщение  Отправлено: 13.08.10 14:15. Заголовок: Открытое письмо правозащитника русинской нации Годьмаша П. к нардепу Кириленко В.А.



Открытое письмо правозащитника русинской нации Годьмаша П. к нардепу Кириленко В.А.



ПРИВАТНИЙ АДВОКАТ П. ГОДЬМА
88015, місто Ужгород Закарпатської області, вул. Заньковецької, № 19, кв. 71, тел. 29-180

Народному депутату України
Кириленко В’ячеславу Анатолійовичу


Шановний В’ячеславе Анатолійовичу!

Всі знають, що університети Радянського Союзу готували філософів на базі марксистсько-ленінської філософії. З проголошенням суверенітету України ці ж самі науковці, практично не відмовившись від своїх марксистсько-ленінських догм, готували для України таких філософів, в тому числі і Вас, які далекі від філософів демократичних країн Європи і Америки. Тому Ваше хвастовство на телепередачах про те, що Ви випускник Київського державного університету ім. Т.Шевченка, лише підтверджує причину вашої обмеженості в ряді питань з історії України. Зокрема, з історії ОУН і Закарпаття, чим дискредитуєте не тільки себе. У зв’язку з тим, що Ви хочете бути і далі високо посадовим політиком, хочу вислати Вам свого листа, якого вже вислав деяким політикам не меншого ніж Ви рангу, зокрема, Кравчуку Л.М., Мовчану П.М., Павличко Д.В., Юхновському І.Р. та іншим, з пропозицією: написати заперечення стосовно наведених мною фактів. Але відповіді не отримав, а мовчання означає як згоду, так неспроможність заперечити істині.

1). Слов’яни Карпатами розділені на західних і східних. Західні у 624 р. заснували перше в історії слов’ян князівство Само, а у 843 р. – першу слов’янську суверенну країну “Велика Моравія”. До її складу увійшла територія майбутніх Закарпатської області України та Пряшівського краю Словаччини, заселені русинами. Під тиском східних слов’ян, половців і печенігів, угорські племена, які кочували на території майбутньої суверенної України, у 898 р. перейшли Карпати. Князь русинів Лаборець на чолі своєї дружин виступив проти прийшляків. Але сили були нерівні і дружина русинів з боями відступала у глиб своєї суверенної країни Велика Моравія. У річки Свіржава (нині – Словаччина) вона була розбита, а Лаборець загинув. В пам’ять про нього, ріка Свіржава названа Лаборець, і ця назва зберігається понині. У 900 р. угорці почали загарбання Великої Моравії і до 1007 р. заволоділи більшою її частиною, на якій заснували Угорщину. В її складі опинилась територія русинів. Перший угорський король Стефан назначив їх вождем свого сина Емеріха. Із-за міжусобиць за королівський престол, Угорщина у 1526 р. розпалась і згодом вся її територія опинилась у складі Австрії. У 1849 р. Австрія всі свої слов’янські національні меншин визнала політичними націями, в тому числі політичну націю “русини” та політичну націю “українці”, які мають право на національно-культурну автономію.

У 1867 р. Австрія була перейменована у Австро-Угорщину. Під час Першої світової війни вона настільки ослабла, що її слов’янські національні меншини почали проголошувати утворення своїх національних і незалежних країн. У листопаді 1918 р. Угорщина проголосила суверенітет і вийшла із складу Австро-Угорщини. Русини Пряшівського краю прийняли рішення приєднатись до Чехословаччини, а русини майбутньої Закарпатської області України прийняли рішення залишитись на правах автономної республіки у складі Угорщини. В результаті одним із перших конституційних законів демократичної Народної Республіки Угорщина був закон під № 10 “По автономію русинської нації, що проживає на території Угорщини” від 21 грудня 1918 р. На підставі цього закону в Угорщині була утворена русинська автономна республіка під назвою “Русинська Країна”.

Але за планом Москви та її підтримки, 21 березня 1919 р. владу в Угорщині захопили комуністи на чолі із Б.Куном (Коганом), розпустили парламент автономної Русинської Країни та її місцеві органи влади і ввели в Угорщині свою диктатуру. Тому Русинська Країна під лідерством священика А.Волошина почала домагатись приєднання до Чехословаччини, яка погодилась на це приєднання. Країни-учасниці міжнародної Паризької мирної конференції узаконили приєднання Русинської Країни до Чехословаччини із збереженням за нею статусу автономної республіки. Статус автономності русинів у складі Чехословаччини було закріплено статтями 10 – 13 міжнародного Сен-Жерменського договору країн Антанти із Чехословаччиною “Про захист національних меншин” від 10 вересня 1919 р. (не плутати його із Сен-Жерменським мирним договором), а також статтею 3 Конституції Чехословаччини від 29 лютого 1920 р. На прохання русинів, їх автономна Русинська Країна у складі Чехословаччини отримала офіційну “Підкарпатська Русь”, яке закріплено Конституцією Чехословаччини та Законом конституційним законом “Про автономію Підкарпатської Русі” від 22 листопада 1938 р. За цим законом Чехословаччина надала Підкарпатській Русі найширший в ті часи статус автономної республіки та стала федерацією трьох народів: чехів, словаків і русинів.

2) У серпні 1938 р. Гітлер і Сталін поділили між собою країни Європи і Чехословаччина дісталась Гітлеру. Щоб Угорщина стала союзницею Німеччини, Гітлер “подарував” їй Підкарпатську Русь. Тому 14 березня 1939 р. Угорщина розпочала її “приєднання”, вважаючи територію Підкарпатської Русі історично своєю землею. Щоб запобігти угорській окупації, по ініціативі А.Волошина (з 2002 р. Героя України), парламент автономної Підкарпатської Русі 15 березня 1939 р. перейменував Підкарпатську Русь в суверенну республіку під назвою Карпатська Україна, але без виходу із федеративної Чехословаччини. Цей факт офіційно визнала і 15 березня 2009 р. урочисто відзначила суверенна Україна.

Однак проголошення суверенітету Підкарпатської Русі не зупинило наступ угорських військ, які 18 березня 1939 р. завершили її окупацію уже в якості суверенної республіки Карпатська Україна. Її Президент А.Волошин та багато членів парламенту Карпатської України успіли емігрувати в Румунію та Словаччину, а звідти – хто куди. Щоб уникнути переслідувань з боку угорських окупантів, тисячі громадян Карпатської України (русини, словаки, чехи та ін.) теж рятувались втечею за кордон, переважно в СРСР. За незаконний перехід кордону СРСР, всі біженці окупованої Карпатської України, окрім комуністів-функціонерів компартії Чехословаччини, опинились в концтаборах ГУЛАГу.

Німеччина 22 червня 1941 р. напала на СРСР, який після цього знову визнав суверенітет уже окупованої Чехословаччини у її кордонах 1938 р. Тобто, СРСР, а значить і Українська РСР, автоматично визнали суверенітет Карпатської України як складової федеративної Чехословаччини (далі – ЧСР). 18 липня 1941 р. СРСР та ЧСР уклали Угоду “Про спільні дії у війні проти фашистської Німеччини”, якою передбачалось утворення на території СРСР окремої Чехословацької армійської бригади численністю 2350 бійців. Вона мала комплектуватись із громадян Чехословаччини, в тому числі із громадян Карпатської України як складової федеративної Чехословаччини, які за нелегальний перехід кордону відбували покарання в концтаборах ГУЛАГу. Президія Верховної Ради СРСР 19 листопада 1942 р. прийняла Указ “Про амністію біженців із Угорщини, карпаторосам, українцям і словакам, які до розчленування Чехословаччини мали чехословацьке громадянство”. Тобто, СРСР цим Указом офіційно визнавав русинську націю майбутньої Закарпатської області України окремо від української нації, по чеському назвавши її “карпатороси”. У зв’язку з цим, та у відповідно до Конституції СРСР, Українська РСР та всі інші республіки СРСР, автоматично визнали русинську національність окремо від української.

Щоб не повертатись до питання офіційного визнання Україною національності “русин”, нагадаємо, що Українська РСР договором із Польщею від 9 вересня 1944 р. також визнала національність “русин” окремо від національності “українець”. Верховна Рада уже суверенної України національність “русин” визнала Постановою від 8 жовтня 2004 р. про відзначення 90-річчя вчиненого Австро-Угорщиною холокосту щодо русинської нації, у 1914 р. спровокованого українськими націоналістами Галичини.

3) Суверенна республіка Карпатська Україна у складі федеративної Чехословаччини була звільнена від угорської окупації 26 жовтня 1944 р. Із-за окупації не тільки депутати парламенту та Президент А.Волошин, але й більшість членів органів місцевої влади були в еміграції, на фронті, або в тюрмі. Оскільки держава не може існувати без органів влади, то в умовах війни спішно були створені місцеві органи влади під назвою “Народні Комітети”. Їх делегати 26 листопада 1944 р. провели в м. Мукачево з’їзд, на якому прийняли постанову у формі Маніфесту про вихід суверенної республіки Карпатська Україна із складу федеративної Чехословаччини та приєднання її під назвою Закарпатська Україна до СРСР у складі Української РСР. Цим же Маніфестом передбачалось, що вища влада у Закарпатській Україні належить її народу та обраній на цьому ж з’їзді найвищій владі суверенної республіки Закарпатська Україна під назвою “Народна Рада”. Цей же з’їзд Народних Комітетів поручив і зобов’язав саме Народну Раду здійснити приєднання Закарпатської України до СРСР у складі Української РСР, що також було прийнято на згаданому з’їзді та записано у Маніфест.

Але СРСР підписав ряд міжнародних договорів, якими зобов’язався не нарощувати свою територію за рахунок країн гітлерівської коаліції. Тому офіційне приєднання суверенної республіки Закарпатська Україна до СРСР в складі Української РСР було відкладено до закінчення війни. А тим часом Закарпатська Україна розбудовувалась як суверенна країна республіканського типу. Так, у грудні 1944 р. були прийняті відповідні Декрети: № 13 “Про перехід прав власності від Чехословацької Республіки та Угорського королівства до Закарпатської України”; № 15 “Про припинення зв’язків Народних Комітетів Закарпатської України з урядом Чехословацької Республіки”; № 20 “Про припинення мобілізації в Чехословацьку армію та підтримку вербовки добровольців в Червону армію”. В січні 1945 р. були прийняті, зокрема, Декрети: № 27 “Про Народний Гімн Закарпатської України”; № 28 “Про державний прапор Закарпатської України”; № 33 “Про організацію судових органів Закарпатської України”; № 42 “Про амністію” та ін. Декрет № 39 про адміністративно – територіальну реформу та реформу державного управління під назвою “Про організацію державно-адміністративного управління Закарпатської України” був прийнятий 9 лютого 1945 р. Перший його параграф начинається словами: “Вся влада Закарпатської України належить народові Закарпатської України в особі Народної Ради Закарпатської України (НРЗУ). Виконавчими органами в округах, в містах і в селах Закарпатської України є: а) окружні Народні Комітети (ОНК); б) міські Народні Комітети (МНК); в) сільські Народні Комітети (СНК)”. 5-тий параграф написано так: “НРЗУ як найвищий орган державно-адміністративного управління Закарпатської України: а) керує економічним і політичним життям Закарпатської України; б) встановлює кордони і поділ округів та проводить зміни в поділ територіальних адміністративних одиниць; в) видає Декрети, які мають силу законів, та постанови;… к) організує прокуратури і суди Закарпатської України;... о) охороняє державний лад, права громадян і дає право на громадянство;… у) призначає керівників установ НРЗУ…; х) уділює амністію і помилування громадянам, засудженим судовими органами Закарпатської України”. 9-й параграф Декрету № 39 начинається словами: “Територія Закарпатської України ділиться на менші місцеві адміністративні одиниці, які називаються округами.” Друга частина 10-го параграфу Декрету № 39 написана так: “Окружні Народні комітети знаходяться в окружних центрах: Берегово, Великий Березний, Волове, Іршава, Мараморош-Сигот, Мукачево, Перечин, Рахів, Свалява, Севлюш, Тячево, Ужгород і Хуст”.

В січні 1945 р. були прийняті Постанов НРЗУ, якими були затверджені інструкції: “Про порядок діяльності Народних Судів Закарпатської діяльності” та “Про встановлення єдиної державної пошлини”. У квітні 1945 р. було прийнято Декрет № 53 “Про встановлення державних і місцевих податків і зборів”; у травні 1945 р. Декрет № 59 “Про державний бюджет Закарпатської України” і т.д. і т. п. Відповідно до наведених та інших Декретів і Постанов були створені Вищий Суд, Генеральна Прокуратуру, Міністерство державної безпеки, збройні сили під назвою “Народна дружина”, кордонна охорона та інші державні надбудови Закарпатської України, притаманні суверенним країнам. В містах та округах були створені відповідні місцеві органи влади Закарпатської України. Вони організовували і проводили свою діяльність на підставі Декретів та Постанов парламенту Закарпатської України. Так, службовці Міністерства внутрішніх справ і державної безпеки Закарпатської України притягнули до кримінальної відповідальності тисячі громадян Закарпатської України, а суди від імені Закарпатської України винесли їм вироки про позбавлення волі та навіть позбавлення життя шляхом розстрілу.

Суверенітет республіки Закарпатська України де факто визнав СРСР ще в 1944 р., тобто визнавали його Українська РСР та всі інші республіки СРСР. Так, відповідно до вище згаданого Декрету № 15 “Про припинення зв’язків Народних Комітетів Закарпатської України з урядом Чехословацької Республіки”, органи влади СРСР та Української РСР вирішували на території Закарпатської України всі питання міждержавних стосунків із органами влади Закарпатської України, а не з урядом Чехословаччини. Зокрема, вербовка громадян Закарпатської України в якості добровольців Червоної армії відбувалась на підставі Декрету № 20 “Про припинення мобілізації в Чехословацьку армію та підтримку вербовки добровольців в Червону Армію”. Тобто, СРСР та Українська РСР здійснювали взаємовідносини із Закарпатською Україною як повністю незалежною від Чехословаччини країною. Так, М.Хрущов, в ті часи голова уряду Української РСР та перший секретар ЦК комуністичної партії України, у своїх спогадах написав, що Закарпатська Україна була для Української РСР сусідньою і незалежною від України країною. Ще до закінчення війни, суверенітет Закарпатської України визнали не тільки СРСР, в тому числі Українська РСР, але й Чехословаччина, Угорщина, Румунія і Польща.

Але відповідно до підписаних СРСР міжнародних договорів, Радянський Союз не мав права нарощувати свою територію за рахунок країн гітлерівської коаліції. Тому СРСР не скористався Маніфестом громадян Карпатської України і тільки через місяць після війни запросив до Москви урядову делегацію Чехословаччини, з якою 29 червня 1945 р. СРСР уклав Договір “Про Закарпатську Україну”. Тобто про приєднання суверенної республіки Закарпатська Україна до СРСР у складі Української РСР. Цей Договір по суті складається із однієї невеличкої статті, а за своїм змістом взагалі не відповідає вимогам до міжнародних договорів. В кінці цього Договору написано, що він вступає в силу тільки після обміну грамотами про його ратифікацію Радянським Союзом та Чехословаччиною. Від імені СРСР, Договір “Про Закарпатську Україну” в присутності Сталіна підписав В.Молотов, який з цієї нагоди в урочистій промові сказав: «26-го листопада 1944 року в місті Мукачево відбувся Перший з’їзд Народних Комітетів Закарпатської України, який одноголосно прийняв Маніфест про бажання народу Закарпатської України приєднатись до Радянської України… Народ Закарпатської України отримав можливість самому вирішувати свою судьбу… Вперше в своїй історії український народ опинився об’єднаним в рамках своєї єдиної країни».

Тобто В.Молотов, в той час перший заступник Сталіна як глави уряду СРСР та одночасно Міністр закордонних справ СРСР, офіційно визнав і заявив, що територія суверенної республіки Закарпатська Україна та її народ вперше в своїй історії приєднатись до України і таким чином об’єднатись з нею. Текст цього Договору та урочистої промови В.Молотова були опубліковані в газетах “Правда” та “Правда України”. Таким чином СРСР, а значить і його Українська РСР, перед всім світом визнала, що територія русинів, на якій русини створили свою суверенну республіку Закарпатська Україна, вперше в історії приєднується до України.

4) Оскільки суверенна республіка Закарпатська Україна не брала участі у підготовці Договору “Про Закарпатську Україну” не підписувала його, то відповідно до міжнародного права цей Договір нікчемний, тобто немає юридичної сили. Тому здійснене на підставі нікчемного Договору “Про Закарпатську Україну” приєднання суверенної республіки Закарпатська Україна до СРСР в складі Радянської України, з моєї оціночної точки зору, також являються незаконними. Це підтверджується наступними діями СРСР та Української РСР. Не очікуючи здійснення обміну ратифікаційними грамотами, а значить, не очікуючи вступу Договору “Про Закарпатську Україну” в силу, Президія Верховної Ради Української РСР 22 січня 1946 р. прийняла Указ під назвою “Про утворення Закарпатської області в складі Української РСР”.
У цьому Указі написано: “Включити до складу Закарпатської області міста – Ужгород, Мукачево та округи: Берегівську з центром в місті Берегове, Великоберезнянську з центром в селі Великий Березний, Воловецьку з центром в селі Волове, Іршавську з центром в селі Іршава, Мукачівську з центром в місті Мукачеве, Перечинську з центром в селі Перечин, Рахівську з центром в селі Рахове, Свалявську з центром в селі Свалява, Севлюшську з центром в місті Севлюш, Тячівську з центром в селі Тячеве, Ужгородську з центром в місті Ужгород, і Хустівську з центром в місті Хуст.”

Але як було вище сказано про Декрет № 39, згадані в Указі округи та їх адміністративні центри являлись адміністративно-територіальними одиницями суверенної республіки Закарпатська Україна. В результаті після того, як 30 січня 1946 р. відбувся обмін ратифікаційними грамотами і Договір “Про Закарпатську Україну” набув “юридичної сили”, уже не було що від суверенної республіки Закарпатська Україна приєднувати до Української РСР чи возз’єднувати з нею. Бо на 30 січня 1946 р. вся територія суверенної республіки Закарпатська Україна уже була у складі Української РСР в якості Закарпатської області.

Возз’єднати можна те, що колись було роз’єднано. Оскільки територія суверенної республіки Закарпатська Україна ніколи не була у складі Київської Русі чи України, то В.Молотов на весь світ заявив, щодо після об’єднання суверенної республіки Закарпатська Україна із Українською РСР, народи цих країн “об’єднаними в рамках своєї єдиної країни». Тобто, Договором “Про Закарпатську Україну” передбачалось не возз’єднання, а об’єднання, після чого Радянська Україна перетворювалась у федеративну республіку двох титульних націй – української і русинської. А щоб такої федерації не відбулось, було вирішено знищити суверенну республіку Закарпатська Україна та заборонити вживання назви національності “русини”.

5) Загально відомо, що українці австрійської Галичини у 1914 р. спровокували уряд Австро-Угорщини на геноцид щодо русинської нації, а за підтримки Гітлера 14 березня 1939 р. намагались із зброєю в руках захопити у свої руки владу у автономній Підкарпатській Русі як складової Чехословаччини. Дехто із українських націоналістів Галичини і нині мріє запанувати у Закарпатті, щоб потім на території Закарпаття та Галичини створити окрему від України суверенну Карпатську Україну із столицею у Львові. Аби нейтралізувати плани цих “мрійників” Галичини щодо Закарпаття, “Товариство Карпатських Русинів” за підтримки національних товариств угорців, словаків, німців, євреїв та руських, домоглися від депутатів Закарпатської обласної народної ради прийняти рішення: провести референдум по питанню повернення Закарпатській області статус бодай автономної республіки в складі України, як це відбулось у Криму. Цей референдум, а фактично плебісцит, було проведено 1 грудня 1991 р. У ньому взяли участь 92 % дорослого населення Закарпатської області. Із них 78 % проголосували за автономію у складі України та не приєднання її до будь-кого із сусідів – Угорщини, Словаччини, Румунії, Польщі, та навіть до української Галичини.

Аналогічний референдум у лютому 1991 р. було проведено у Кримській області, на підставі якого та на підставі закону України про референдуми, обласна народна рада Кримської області проголосила Автономну Республіку Крим. В той же час недолуга Закарпатська обласна народна рада пішла іншим шляхом з метою, щоб не втілювати прийняте на референдумі рішення про автономію Закарпаття, яке набуло сили Закону і не потребувало затвердження Верховною Радою. Вона закономірно доручила обласному виконавчому комітету розробити проект закону про автономію Закарпаття. Але в угоду офіційному Києву вирішила, щоб законопроект прийняла у якості закону Верховна Рада України. Заздалегідь розуміючи, що Верховна Рада не прийме закон про автономію Закарпаття.

В результаті обласний виконавчий комітет обласної ради створив робочу групу по розробці замовленого їй законопроекту, який 1 лютого 1992 р. був опублікований у газеті “Новини Закарпаття”. Разом із законопроектом було опубліковане звернення: “Робоча група звертається до науковців і спеціалістів народного господарства, громадсько-політичних і національно-культурних товариств, до всіх краян з проханням взяти активну участь в обговоренні проекту Закону. Зауваження, пропозиції, альтернативні проекти просимо надсилати за адресою: 294008, м. Ужгород, пл. Народна, обласний виконавчий комітет”.
(Ксерокопія цієї публікації в газеті додається.)

Юридичні і фізичні особи активно відгукнулись на це звернення робочої групи, але не знали як просувається реалізація самого законопроекту. На мій запит з цього приводу В.Ковальчук, керівник Головного організаційного управління апарату Верховної Ради України, в листі № 06/10-17 (22685) від 09 лютого 2009 р. написав, що законопроект про автономію Закарпаття взагалі не поступав до Верховної Ради. З моєї оціночної точки зору, відвертий та цинічний обман закарпатців по питанню реалізації прийнятого шляхом референдуму закону про автономію Закарпаття, і являється зрадою обласною народною радою свого ж народу. Ця зрада продовжується по нині, оскільки замість реалізації закону про автономію Закарпаття, який уже набув юридичної сили, обласна рада 7 березня 2007 р. прийняла рішення про визнання в Закарпатській області русинської національності. Аби цим показати свою “діяльність” по реалізації референдуму. Але національність “русини” була офіційно визнана вище згаданими Указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 лютого 1941 р. та також міжнародним Договором Української РСР із Польщею від 9 вересня 1944 р., а також Постановою Верховної Ради України від 8 жовтня 2004 р.

Закарпатці не забувають і не забудуть прийнятий ними шляхом референдуму закон про автономію Закарпаття і продовжують вимагають від депутатів обласної ради реалізувати його так, як було реалізовано аналогічний референдум у Криму. Тому обласній раді все рівно прийдеться слідувати прикладу Криму і таким чином довести офіційному Києву, що тільки прийняте на Закарпатському референдумі рішення узаконює перебування території де-юре існуючої суверенної республіки Закарпатська Україна у складі України як Закарпатської Автономної Республіки. За міжнародним правом та законодавством України, перебування анексованої суверенної республіки Закарпатська Україна у складі суверенної України, з моєї оціночної точки зору, може бути узаконено лише реалізацією прийнятого 1 грудня 1991 р. рішення про відновлення Закарпатської Автономної Республіки в складі України. А цю реалізацію зобов’язані вчинити депутати обласної народної ради за своїми обов’язками перед народом і за своїм покликанням. Інакше саме ті депутати обласної ради, які не підтримують таке законне рішення, по суті виступають проти законного перебування Закарпаття в складі України.

Але щоб примусити русинську націю замовчати і не вимагати визнання та відновлення бодай автономності в складі України, СБУ 24 червня 2008 року порушило проти всієї русинської нації кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ст. 110 КК України. Але схаменулись і 05 грудня 2008 р. порушили кримінальну справу проти одного із її лідера Д.Сидора, оскільки він до того ж православний священик Московського патріархату. Але по нині СБУ не може домогтися від експертів необхідних висновків, що у прийнятому 2-м Європейським Конгресом Підкарпатських Русинів Зверненні до депутатів обласної ради нібито є заклики про відокремлення Закарпаття від України. Тому безперспективне з точки зору справедливості і букви закону судове слідство продовжується по нині, аби таким шляхом залякати лідерів русинської нації.

ДОПОВНЕННЯ цього листа особисто для Вас, шановний В’ячеславе Анатолійовичу! Про Є.Коновальця та створення ним у Львові УВО Ви знаєте. Знаєте, що його керівництво емігрувало в Чехословаччину і на базі УВО створило там ОУН, яке співпрацювало з фашистами Італії та Абвером по фізичному усуненню політичних діячів, які засуджували прагнення Муссоліні і Гітлера. Для цього бойовиків ОУН із числа українців польської Галичини готувала в спецтаборах Італії. В результаті ОУН свою штаб-квартиру перемістила із Праги у Вену. З приходом до влади Гітлера, керівництву ОУН обіцялось на базі української Галичини як складової Польщі, а також на території русинської автономної республіки Підкарпатська Русь як складової Чехословаччини, утворити українську незалежну державу із столицею у Львові.
Однак для цього потрібно було захопити Польщу та Чехословаччину, а тому ОУН всіляко сприяв у цьому гітлерівській Німеччині. Оскільки русини не мали намір вийти із складу Чехословаччини, то ОУН не мала жодного впливу в Підкарпатській Русі. Намагання українських політичних емігрантів із Галичини активізувати свою діяльність в Підкарпатській Русі закінчилось для них, на вимогу русинських лідерів, примусовим видворенням їх лідерів із Чехословаччини. Тому плани ОУН по створенню в Підкарпатській Русі свого філіалу, який би створив у Підкарпатській Русі загони бойовиків ОУН із числа русинів, не мав успіху.
Прийшлось втручатись безпосередньо Абверу, який направив в Підкарпатську Русь своїх офіцерів із числа українців Галичини, які пройшли вишкіл в Італії та школах Абверу: М.Колодзінського під псевдонімом “Гузар”, Романа Шухевича під псевдонімом “Щука”, Ю.Лопатиського (“Калина”), З.Косака (“Тарнавський”), Є.Врецьона (“Волянський”), Й.Карачевського (“Свобода”), Г.Стефаніва (“Стрілець”) та багатьох інших. Вони створили підконтрольний лише Абверу військовий штаб, якому було доручено підготувати бойові загони під назвою “Карпатська Січ”. По команді Абверу, загонам “Карпатської Січі” із числа галичан передбачалось протягом однієї ночі захопити владу в русинській автономній республіці Підкарпатська Русь як складової Чехословаччини і чекати вказівок Берліна.
Але русини відмовлялись вступати в “Карпатську Січ”, так як проходили строкову службу в чехословацькій армії чи служили в поліції, які надійно оберігали їх. Тому Абвер організував і під керівництвом Р.Шухевича провів акцію по масову нелегальному переходу української молоді із польської Галичини в автономну Підкарпатську Русь нібито для навчання престижним професіям та послідуючого працевлаштування. Обманута молодь боялась повертатись в Польщу, де її очікував арешт, а тому поступала в “Карпатську Січ”, у якій їх вчили “обороні” від міфічного зовнішнього ворога Підкарпатської Русі, годували і дали ліжко в казармі.
Ввечері, 13 березня 1939 р., парламент автономної Словаччини прийняв закон про суверенітет та вихід із федеративної Чехословаччини. Це одночасно було сигналом для штабу “Карпатської Січі”, який очолював підполковник М.Колодзінський (“Гузар”), щоб загони “Карпатської Січі” в 24 години з 13 на 14 березня 1939 р. почали захват державних органів влади і стратегічних об’єктів у всіх округах і столиці автономної Підкарпатської Русі. Тому в ситуацію втрутились дислоковані в Підкарпатській Русі чехословацькі військові частини, які на 70 % були укомплектовані місцевими русинами. Таким чином, русини сьогодні Закарпатської області, вперше в історії із зброєю в руках виступили проти непрошених галичан, зірвали їх намір по захопленню влади і полонили. А наступного дня, 15 березня 1939 р., парламент автономної республіки Підкарпатська Русь прийняв закон, яким автономну Підкарпатську Русь проголосив суверенною республікою. Але на вимогу Берліна, назвав її “Республіка Карпатська Україна”, а полонених бойовиків “Карпатська Січ” було депортовано в Німеччину. Щоб там і далі дурити їх, що нібито гітлерівська Німеччина не відмовилась від наміру створити для українців Галичини окрему українську державу. Абвер створив із них карально-диверсійний батальйон “Нахтігаль” під командуванням гауптмана Р.Шухевича, який брав участь у знищенні партизанського руху на Україні, Польщі, Словаччині і Югославії.
Не тільки сьогодні, але і в ті часи було очевидним, що обіцянки Абверу і Гітлера про створення для українців Галичини окремої держави були відвертим обманом. На жаль, цьому міфу дехто із галичан мріє по сьогодні і бачить Закарпаття у якості власних “воріт” у Європу, але без русинів! На жаль, екс-президент України В.Ющенко навіть присвоїв міжнародному терористу Р.Шухевичу, особистому ворогу русинської нації та суверенної Чехословаччини, звання Герой України!? Навіть видав Указ, яким прирівняв ворогів русинської нації та міжнародних злочинців, тобто бойовиків “Карпатської Січі”, учасниками бойових дій Другої світової війни на стороні… гітлерівської Німеччини?!
Це що, шановний В’ячеславе Анатолійовичу, український шовінізм, український націонал-фашизм чи щось інше до гасла “Україна понад усе!”? Відповідь на ці питання чи їх ігнорування також буде опублікована в Інтернеті і пресі.
Адвокат Годьмаш Петро Васильович, експерт в галузі прав русинської нації в Україні


Спасибо: 0 
Цитата Ответить
Новых ответов нет


Ответ:
1 2 3 4 5 6 7 8 9
видео с youtube.com картинка из интернета картинка с компьютера ссылка файл с компьютера русская клавиатура транслитератор  цитата  кавычки оффтопик свернутый текст

показывать это сообщение только модераторам
не делать ссылки активными
Имя, пароль:      зарегистрироваться    
Тему читают:
- участник сейчас на форуме
- участник вне форума
Все даты в формате GMT  3 час. Хитов сегодня: 28
Права: смайлы да, картинки да, шрифты нет, голосования нет
аватары да, автозамена ссылок вкл, премодерация откл, правка нет