Отправлено: 18.10.11 17:42. Заголовок: Ликбез политических русинов Закарпатья для полтиических украинцев Галичины.

Із серії: Лікбез політичних русинів Закарпаття для політичних українців Галичини.
Або про менталітальні, культурні та соціальні відмінності галичан від українців.

Приєднання Закарпаття до Соборної України є міфом, придуманим так званими істориками на замовлення


У Першій світовій війні царська Росія була членом Антанти і тому Генштаб Німеччини руками більшовиків на чолі з Леніним творив у Росії анархію, аби вона не змогла чинити німецьким військам належний опір. У свою чергу Австро-Угорщина розхитувала Росію створеною нею в Києві організацією українських автономістів так званої Малоросії, яку очолював професор австрійського у Львові університету М.Грушевський, громадянин Австрії. Ця організація почала домагатися від Росії визнання України у статусі автономної республіки.
Війна на два фронти настільки виснажила Німеччину і Австро-Угорщину, що вони вирішили закінчити її миром, але ослабивши при цьому Росію та відгородитися від неї суверенною Польщею і суверенною Україною. Нагадаємо, що територію суверенної Польщі, у складі якої були землі колишнього Галицько-Волинського князівства Київської Русі (далі – Галичина), у 1772 р. було поді поділили між Росією, Німеччиною і Австрією. В результаті Галичина опинилася у складі Австрії, а Росія на приєднаних до неї землях суверенної Польщі включно із м. Варшава утворила своє автономне Варшавське генерал-губернаторство Росії.
Під час Першої світової війни Варшавське генерал-губернаторство було захоплене німецькою армією і опинилося в руках Берліна. Це і сприяло прийняттю Німеччиною і Австро-Угорщиною рішення про відновлення суверенної Польщі. Для цього Німеччина і Австро-Угорщина відмовилися від польської території, отриманої ними у 1772 р., на користь відновленої суверенної Польщі. З цією метою Австро-Угорщина з свого боку відмовилася від своєї Галичини на користь Польщі. Потім Берлін і Вена у 1916 р. організували і провели у Варшаві, столиці автономного Варшавського генерал-губернаторства Росії, акцію проголошення відновленої і незалежної Польщі на чолі із Пілсудським. Її суверенітет негайно визнали Німеччина і Австро-Угорщина разом із своїми союзниками: Болгарією і Туреччиною.
Наступним кроком відмежування Німеччини і Австро-Угорщини від Росії було утворення із російського регіону Малоросії української суверенної держави. Для цього було задіяне створену в Києві Австро-Угорщиною підпільно діючу організацію українців-автономістів на чолі із М.Грушевським, громадянином Австрії. Вона проголосила себе Українською Центральною Радою (далі – УЦР) і почала домагатися від Росії для Малоросії статусу автономної республіки. Це вело до масових змін як у діюче законодавстві Росії, так до змін в її управлінських структур, що в умовах війни було нереально. Тому російський демократичний уряд на чолі із Керенським марно умовляв М.Грушевського дочекатися кінця війни, після чого обіцяв надати Малоросії автономію та назвати її Україною.
Але це суперечило планам Берліна і Вени, на вимогу яких УЦР проголосила Малоросію суверенною Українською Народною Республікою (далі – Україна). Одні члени УЦР на чолі із М.Грушевським стали депутатами парламенту України, а інші, на чолі із В.Винниченко, стали її міністрами. Суверенітет новоствореної України негайно визнали Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина, і зафіксували це в укладеному із Україною Брест-Литовському мирному договорі про допомогу і співпрацю. В результаті Україна з перших днів свого існування стала ворогом Антанти, до складу якої уже увійшла Польща, так як стала союзником Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини. Під тиском В.Леніна, суверенітет України визнала і більшовицька Росія, що було зафіксовано в укладеному нею із Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною Брестським мирним договором.
Щоб утримати М.Гушевського і його оточення при владі, Генштаб Австро-Угорщини сформував у Києві спеціальний батальйон «Січові Стрільці» із числа українців австрійської (фактично уже польської) Галичини, які пройшли військовий вишкіл в австрійській армії та загартувалися на фронті проти російської армії. Він, Генштаб Австро-Угорщини, назначив командиром цього батальйону свого оберлейтнанта М.Коновальця, теж українця із Галичини. В обов’язки цього батальйону входило підтримувати (навіть із застосуванням зброї) всі заходи М.Грушевського.
Але в умовах громадянської війни одного батальйону «Січових Стрільців» для М.Грушевського було замало. Тому Німеччина і Австро-Угорщина ввели на територію України свої війська, які сприяли М.Грушевському розбудовувати суверенну Україну. Однак між головою уряду В.Винниченко і М.Грушевським виникли розбіжності і В.Винниченко подав у відставку, але зберіг за собою посаду міністра у новосформованому М.Грушевським і послушним йому уряді України на чолі із В.Голубовичем.
Саме за підтримки прем’єр-міністра України В.Голубовича та безпосередньої участі 4-х міністрів, в тому числі міністра внутрішніх справ, у центрі Києва озброєна банда скоїла напад на приватний зовнішньоекономічний банк та навіть викрала його власника. Але при штабі німецьких окупаційних військ в Києві була німецька кримінальна поліція. Вона за декілька днів знайшла викраденого банкіра у вагоні на станції Харків та встановила всі учасників цього злочину.
Це стало для Берліна останньою крапкою в питанні усунення М.Грушевського і його уряду від влади. З цією метою у травні 1918 р. у Києві було проведено з’їзд хліборобів, на якому генерал-лейтенанта П.Скоропадського було обрано Гетьманом держави Україна. Він в цей же день видав Універсал про усунення від влади М.Грушевського, розпуску очолюваного ним парламенту та розпуску очолюваного В.Голубовичем уряду України. Наступного дня П.Скоропадський створив новий уряд України на чолі із Чеховським та розформував полк «Січових Стрільців» під командуванням Є.Коновальця.
У свою чергу трибунал німецьких окупаційних військ в Україні засудив до позбавлення волі від 2 до 7 років всіх учасників вище згаданого нападу на зовнішньоекономічний банк в Києві, в їх числі і екс-прем’єр-міністра України В.Голубовича на 3 роки тюрми. Тому сьогодні немає підстав чудуватися, що деякі міністри та навіть прем’єр-міністри суверенної України продовжують розбудовувати Україну так, як цю «розбудову» було започатковано М.Грушевським, громадянином Австрії.
Як уже було сказано, П.Скоропадський не включив до створеної ним влади осіб, яку при М.Грушевському були міністрами, їх заступники чи високопосадовими чиновники. Це їх обурило і вони у м. Вінниця створили таємну до П.Скоропадського організацію, яку очолив В.Винниченко. Її метою було захопити владу в України у свої руки.
Після укладення мирних договорів із новоутвореною Україною і більшовицькою Росією, Німеччина і Австро-Угорщина перекинули свої війська із Східного фронту на Західний. Але і це не врятувало їх війська від нищівних поразок на Західному фронті та спричиненої цим економічної розрухи. Все це разом узяте привело до виникнення в них революцій, розвалу Австро-Угорщини на окремі суверенні країни Австрію і Угорщину. В результаті Німеччина, а за нею і її союзники, капітулювали. Берлін і Вена почали спішно виводити свої окупаційні війська із України, без яких Гетьман України П.Скоропадський фактично позбавлявся підтримки та можливості керувати Україною.
Саме про таку ситуацію мріли опозиціонери на чолі із В.Винниченко, а тому вийшли з підпілля і проголосили свою організацію тіньовим урядом під назвою Директорія, яка стала діяти по захопленню влади в Україні у свої руки.
Для збереження багатонаціональної Австрії від розвалу, у якій слов’янські нації складали більшість, її цісар (цар, імператор) у жовтні 1918 р. видав Маніфест, яким національним меншинам надавалося право утворення своїх національних державностей, але у складі Австрії. Однак словени, серби, хорвати та ін. проголосили утворення своєї суверенної Югославії, а чехи із словаками – своєї суверенної Чехо-Словаччини. Тільки політичні діячі Галичини, яка ще в 1916 р. увійшла до складу відновленої суверенної Польщі, разом із політичними діячами Буковини, захотіли залишитися у складі Австрії на правах автономії. Але Австрія їм відмовила, оскільки саме вона відновлювала і першою визнала суверенну Польщу, а в її складі Галичину. Окрім того, між Австрією та Галичиною опинилася суверенна Чехо-Словаччина, що унеможливлювало залишити Галичину у складі Австрії.
Однак депутати австрійського парламенту від Галичини, як і її державні чиновники та службовці, були проти входження Галичини до складу Польщі. Бо знали, що поляки, які складають більшість не тільки у Львові, але й Галичині, не дадуть їм можливості стати депутатами польського Сейму (парламенту) та зберегти за собою уже займані ними посади. Ось чому вони 18 жовтня 1918 р. провели у Львові збори депутатів Галичини всіх рівнів, на які було запрошено і депутатів австрійського парламенту від Буковини. На цих зборах було утворено «Українську національну раду», яка наступного дня проголосила утворення на українських землях Галичини і Буковини Західноукраїнської держави. А керівництво цієї держави на чолі із Є.Петрушевичем 13 листопада 1918 проголосило цю державу суверенною Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР), яку очолив Є.Петрушевич.
Випадково в цей же день, 13 листопада 1918 р., очолювана В.Винниченко Директорія вийшла із підпілля і проголосила себе тіньовим урядом України. Оскільки Директорія не мала підтримки у населення України, то почала її шукати за кордоном. Але Антанта не визнавала Україну і була до неї воюючою стороною спільно із Польщею, яка вступила до Антанти. В свою чергу Німеччина і Австро-Угорщина підтримували Гетьмана України П.Скоропадського. Тому Директорія змушена була шукати підтримки у щойно проголошеної ЗУНР, тобто Галичини. Тому у Директорії не було іншого варіанту, як 1 грудня 1918 р. підписати і ЗУНР Передвступний (попередній) договір про намір об’єднати Україну і ЗУНР у спільну для них Соборну (збірну) Україну. Підписали цей договір спішно і таємно на станції Фастів у вагоні поїзду, який зупинився там на декілька хвилин. Від Директорії його підписали В.Винниченко, С.Петлюра, П.Андрієвський і Ф.Швець, а від ЗУНР – міністри ЗУНР Льонгін Цегельський і Д.Левицький.

Оскільки всі країни світу вважали, що ЗУНР є терористичною організацією в Польші, а Директорія була незаконною і антидержавною організацію в Україні, то підписаний ними 1 грудня 1918 р. Передвступний договір як у ті часи, так і сьогодні, не являється договором, який має юридичну силу. Один його примірник зберіг В.Винниченко і він став загальновідомим. Але для читача наведемо четвертий його пункт:
«4. Західноукраїнська народна республіка, у зв’язку із створеними історичними обставинами, особливими правовими інституціями, а також культурними і соціальними відмінностями життя на своїй території і її населення, як майбутньої частини неділимої Української народної республіки, отримує територіальну автономію, кордони якої в момент злуки обох республік в єдину державу визначить спільна комісія, повноваження якої підлягають ратифікації зі сторони повноважних законодавчих і представничих органів обох республік. Тоді і будуть установлені і детальні умови злуки обох держав» (виділено П.Г.).
Тобто, 4-им пунктом цього договору доводилося, що історичні обставини створили для українського населення Галичини, яке є нащадком тюркомовних переселенців із Азії, такі культурні і соціальні відмінності від населення України, що Галичина мусить мати в Соборній Україні автономність та кордони розмежування між Галичиною і Україною. Як ці кордони розмежування, так і умови об’єднання Галичини і України в Соборну Україну, узгодять уповноважені представники парламенту і уряду від ЗУНР та від України. Саме із цих представників належало створити спеціальну комісію, яка і напише договір про умови об’єднання Галичини (ЗУНР) і України.
Директорія на чолі з В.Вінниченко розуміла, що чекати допомоги від щойно проголошеної ЗУНР на території України, уряд якої підтримується військами Німеччини і Австро-Угорщини, справа безнадійна. Але Директорія узнала, що 14 грудня 1918 р. із Києва відправиться останній ешелон з бійцями німецької окупаційної армії, а тому буде легко захопити в ньому всі міністерства та стратегічні об’єкти. Тому С.Петлюра, один із керівників Директорії, який був військовим міністром в часи М.Грушевського, поїхав у Білу Церкву, де в той час знаходився Є.Коновалець та ряд членів штабу розформованого полку «Січових Стрільців». Він разом із Є.Коновальцем мав створити із галичан-січовиків, розформованого П.Скоропадським полку «Січових Стрільців», бойовий загін для захоплення Києва. Сформований у Білій Церкві батальйон січових стрільців під командуванням Є.Коновальця вирушив на виконання цього завдання і 14 грудня зупинився під Києвом.
У свою чергу П.Скоропадський, гетьман України, був змушений ешелоном із німцями теж виїхати в Німеччину. Він 14 грудня 1918 р. підписав Універсал про зречення з престолу і передачі всіх своїх повноважень уряду України на чолі із Чеховським, а ввечері разом із німцями таки покинув Київ. Після цього, пізно ввечері 14 грудня 1918 р., січовики під командуванням Є.Коновальця, до ранку захопили у Києві всі міністерства та урядові установи. Таким чином, вранці, 15 грудня, перестав існувати уряд України на чолі із Чеховським, а 19 грудня 1918 р. до Києва увійшла Директорія і взяла владу в Україні у свої руки.

Проживаючих в Угорщині русинів, тобто русинів сьогодні українського Закарпаття, разом із другими слов’янськими народами Австро-Угорщини, теж прийняли рішення про самовизначення, про що уже написано в попередніх номерах газети «Правозахист» поточного ріку. Тобто, русини Закарпаття 21 грудня 1918 р. домоглися статусу автономної республіки із його фіксацією у народному (конституційному) законі під назвою «Про автономію русинської (рутенської) нації, яка проживає в Угорщині». Цим законом русинів сьогоднішнього Закарпаття було визнано політичною нацією, яка має право на самовизначення.
Перший параграф цього закону починається словами: «Русинська нація, що проживає на території Угорщини, має повне право на самовизначення…». Перше речення 3-го параграфу написано так: «Русинська держава вирішує всі автономні справи через свої органи влади». А 10-й параграф написано так: «В русинській країні земля, копальні і ліси, які належали державній казні, переходять у володіння законних представників русинської політичної нації». Закінчується він 12-м параграфом так: «Цей Закон вступає в силу із дня його проголошення», тобто із 22 грудня 1918 р.
А що в цей час відбувалося в Україні?
26 грудня 1918 р. Директорія прийняла і оприлюднила програмну Декларацію, у якій визнала себе тимчасовим урядом України. Але жодним словом Директорія не згадала в цій Декларації про свій намір приєднати ЗУНР до України. Бо інакше Декларація була б викликом Німеччині і Австро-Угорщині, які відновили незалежну Польщу, у складі якої Галичина.
Незважаючи на це, ЗУНР 03 січня 1919 р. провела у Станіславі (сьогодні Івано-Франківськ) урочисте засідання свого парламенту. На цьому засіданні парламенту ЗУНР приймалося рішення про злуку ЗУНР із Україною. У якості гостей на це засідання парламенту ЗУНР приїхали троє жителів села Ясіня Мараморошського округу автономної республіки Русинська Країна. Галичанин П.Шекерик-Доників, депутат парламенту ЗУНР, у написаній ним книжці згадує наступне. Під час перерви, делегація гуцулів на чолі із С.Клочураком просила президента ЗУНР Є.Петрушевича, щоб він прийняв її по важливому питанню. Про цей факт написав у спогадах «До волі» С.Клочурак, що Є.Петрушевич не мав часу прийняти гуцулів із Ясіня. Але прийняв її голова уряду ЗУНР С.Голубович і сказав, що від Угорщини ЗУНР отримує озброєння та військову амуніцію, а тому ЗУНР не буде поривати добросусідських стосунків із Угорщиною заради приєднання до ЗУНР декількох прикордонних гуцульських сіл, які входять до складу суверенної Угорщини.
На урочистому засіданні парламенту ЗУНР 03 січня 1919 р. було ухвалено закон про приєднання ЗУНР до України на правах автономної республіки та прийнято Грамоту до Директорію з проханням про об’єднання ЗУНР і України в Соборну Україну. Потім було затверджено 65-х делегатів від ЗУНР для поїздки в Київ, щоб вони відповідно до згаданої в 4-му пункті Передвступного договору увійшли до складу спеціальної спільної комісії ЗУНР і України, яка приступить до розробки умов договору про злуку ЗУНР і України в Соборну Україну. Цю делегацію ЗУНР очолив голова парламенту ЗУНР Л.Бачинський. Але жодного представника від автономної республіки Русинська Країна до неї не було включено!
Делегація ЗУНР на чолі із Л.Бачинським 16 січня 1919 р. прибула до Києва і переконалася, що Директорія не поспішає навіть із виділенням своїх представників у спільну комісію, яка б приступила до узгодження умов злуки Галичини (ЗУНР) і України. Директорія пояснювала це тим, що вона є лише тіньовим, тобто ще не повноправним урядом України. Але 23 січня 1919 р. має розпочати роботу Конгрес трудового народу України, який надасть Директорії повноваження законного уряду України Тільки після цього Директорія затвердить зі своєї сторони кандидатів до спільної із ЗУНР комісії, яка приступить до розробки договору про злуку ЗУНР і України.
Щоб заспокоїти чисельну делегацію ЗУНР, Директорія 22 січня 1919 р. таки прийняла Універсал про злуку ЗУНР і України. В цей же день, 22 січня 1919 р., на Софіївському майдані в Києві Директорія провела наступну акцію. Перед запрошеними на майдан києвлянами, Льонгін Цегельський, делегат від ЗУНР, зачитав Грамоту ЗУНР до Світлої Директорії про злуку ЗУНР і України, яку 03 січня було прийнято парламентом ЗУНР. Після нього священик П.Корсунський, який не був навіть членом Директорії, зачитав Універсал Директорії про злуку із ЗУНР, який щойно, 22 січня 1919 р., прийняла Директорія для заспокоєння делегації ЗУНР.
Навіть учням 8 класу зрозуміло, що прийнята 03 січня 1919 р. парламентом ЗУНР Грамота, так і прийнятий 22 січня 1919 р. Директорією Універсал, які 22 січня 1919 р. було зачитано києвлянам на Софіївському майдані, є лише проголошення намірів ЗУНР і тіньового, тобто ще не узаконеного уряду України, об’єднатися в Соборну Україну. А договір – це підписана і ратифікована парламентами обох сторін двостороння угода, до написання якої ЗУНР і Україна на 22 січня 1919 р. навіть не приступали!
23 січня 1919 р. у Києві розпочав роботу 1-й Конгрес трудового народу України, який істориками названо передпарламентом України. Хоча міжнародне право і юридична наука терміну «передпарламент» не знають. Цей Конгрес був змушений закінчити свою роботу 28 січня 1919 р. із-за гуркоту гармат російської Червоної армії, яка почала брати Київ. Саме в цей день, 28 січня 1919 р., 1-й Конгрес трудового народу України прийняв Універсал, яким Директорію було визнано повноправним урядом України і доручив йому вести всю державницьку роботу.
Однак ситуація в Україні і ЗУНР настільки ускладнилася, що між ними так і не було укладено договору про злуку в спільну для них Соборну Україну. А Паризька мирна конференція винесла вердикт, що Галичина є невід’ємною територією суверенної Польщі, а автономна Русинська Країна, тобто сучасне Закарпаття, являється невід’ємною територією суверенної Чехо-Словаччини.
Однак так звані історики колишнього СРСР голослівно стверджували, а так звані історики на замовлення сьогоднішньої України продовжують стверджувати, що нібито зачитаний 22 січня 1919 р. священиком П.Корсунським Універсал Директорії, яка ще не мала повноважень уряду України, нібито є достатнім документом, на підставі якого можна вважати, що не тільки Галичина, але й Закарпаття було законно приєднані до Соборної України?! Не думаючи навіть про те, що між Закарпаттям і Україною в той час пролягала територія суверенної Польщі! А якщо по великому рахунку говорити про злуку ЗУНР і України, то її вдалося здійснити лише Сталіну у вересні 1939 р. Тому не безпідставно дехто говорить, що саме Сталіну, а не С.Бандері чи Р.Шухевичу, слідувало присвоїти звання Герой України.

Адвокат Петро Годьмаш, член Національної спілки журналістів України