Отправлено: 29.08.11 18:31. Заголовок: Вранье ужгородских университетских антирусинов в их ложной "Хронике"

«ХРОНІКА ЗАКАРПАТТЯ 1867-201», ЯКА НАПИСАНА ПЕРЕВАЖНО НАУКОВЦЯМИ УЖГОРОДСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ З МЕТОЮ ЗАВЕСТИ РУСИНІВ І ВЕСЬ НАРОД УКРАЇНИ В ОМАНУ

Така моя оціночна точка зору на написану та видану у 2011 р. видавництвом «Говерла» Ужгородського національного університету (далі – УжНУ) книжку під назвою «Хроніка Закарпаття 1867-2011» (далі – «Хроніка»).

За вказаний у «Хроніці» період (142 роки!) було багато днів, а в них - подій історичного значення в Угорщині, Австро-Угорщині та Чехословаччині, до складу яких історичне Закарпаття входило. Тому є що фальшувати та вкраплювати в «Хроніку» Закарпаття, а по суті фальшувати історію країн, в яких воно аж до 27 жовтня 1944 р. перебувало. Щоб не втомлювати читача висвітленням найважливіших фактів історичного Закарпаття, які сфальшовані у «Хроніці», зупинюсь лише на декількох із них, як найбільш цинічних, красномовних і тупих.

У «Хроніці» пояснюється, що оскільки сьогоднішнє Закарпаття до 1944 р. входило спочатку до складу Угорщини, потім до Австрії, двоєдиної Австро-Угорщини і Чехословаччини. Тому з боку столиць цих країн, тобто Будапешта, Відня, Праги та навіть Гринвіча, Закарпаття було під Карпатами і тому його називали Підкарпатя (Karpatalja). Але після його офіційного приєднання в січні 1946 р. до України, воно для Москви і Києва опинилося за Карпатами і тому було перейменовано у Закарпаття.

Угорщина, Австро-Угорщина і Чехословаччина регулярно, тобто через кожні 10 років, проводили перепис свого населення, у тому числі і населення свого Підкарпаття. Оскільки Угорщина з перших років свого утворення не мала власної азбуки, а всі країни Європи в той час користувались латинкою, як мовою науки. Отже, Угорщина аж до 1845 р. користувалася латинкою як офіційною науковою та державною мовою. Тому назву в підручниках та навіть документах про перепис населення назва «русин» писалася на латиниці «ruthen», тобто «рутен». Тому в документах про перепис населення Угорщини навіть 1910 р. написано, що в Підкарпаті проживало 848,160 людей, із них 331.186 (39,0%) були рутенами по національності.

Але на цей час інтелігенція угорських рутенів, тобто русинів, а за ними найбільше освічене населення Підкарпаття, вирішила позбутися латино-угорської назви своєї національності «рутен» і замінити її на ту назву, якою себе називали їх предки – «русин». Однак, в кожному регіоні по своєму трактували цей перехід до назви національності своїх предків: «русин», «руснак», «руський», «лемко» і навіть «бойко». Об’єднані в трудові колективи та створені ними релігійно-національні організації, емігрувавши до США «угорські рутени» провели спеціальний з’їзд, на якому прийняли рішення, щоб всі угорські русини називали себе «русин/ русинка» по національності.

31 жовтня 1918 р. Угорщина вийшла із складу двоєдиної Австро-Угорської монархії, а тому цісар Австрії Карл І 13 листопада 1918 р відмовився від престолу короля Угорщини під назвою Карл IV. В результаті Національна Рада (парламент) Угорщини 16 листопада 1918 р. прийняла народний (конституційний) закон № 1 про суверенітет Угорщини. Через декілька днів адвокат Орест Сабов, русин по національності, був призначений урядовим комісаром Ужанської жупи Підкарпаття. А 1 грудня 1918 р. уряд Угорщини доручив О.Сабову підготувати і запропонувати законопроект про утворення для рутенського народу (так написано в «Хроніці») автономії в складі Угорщини.

В результаті юристи-русини розробили цей законопроект під назвою «Про автономію русинської нації, що проживає на території Угорщини». Для його обговорення було обрано 200 найбільш авторитетних на Підкарпаті русинів, переважно із інтелігенції (священиків, юристів, учителів) і хліборобів. Ці русини-делегати були запрошені на 10 грудня 1918 р. в Будапешт, де після обговорення розробленого русинами-адвокатами законопроекту та внесення до нього узгоджених змін, цей законопроект було передано Національній Раді (парламенту) Угорщини на затвердження у якості народного (конституційного) закону.

Щоб громадяни Угорщини та інші знали про зміну назви національності «угорські рутени» на «русини», у назву вище вказаного законопроекту русинів «Про автономію русинської нації, що проживає на території Угорщини», парламентом Угорщини було добавлено лише одне слово: «рутенської». А 21 грудня 1918 р. парламент прийняв цей законопроект у якості закону під № 10 і такою назвою: «Про автономію русинської (рутенської) нації, що проживає на території Угорщини». Цим законом Угорщина не тільки визнала русинську політичну націю, але й утворення русинської автономної державності під назвою «Русинська Країна» республіканського типу. Він 22 грудня 1918 р. був опублікований в центральній газеті, а тому наступного дня, 23 грудня, як це було сказано у самому законі, набрав юридичної сили.

Однак автори «Хроніки» особисто, або на виконання горезвісного «Плану заходів…» уряду України, русинську націю не визнають і ведуть проти неї політику етноциду. Тому всі переписи населення угорського Підкарпаття у «Хроніці» сфальсифіковані шляхом заміни слова «рутени» словом «українці». Навіть у вище згаданій офіційній назві закону «Про автономію русинської (рутенської) нації, що проживає на території Угорщини» слово «рутенської» вилучили.

Русинську політичну націю, тобто націю яка має право на самовизначення, в 1919-1920 р. офіційно визнали на Паризькій мирній конференції всі країни світу Версальським, Сен-Жерменським, Тріанонським та інші міжнародними договорами. Цими міжнародними договорами, які і нині являються частиною міжнародного права, підтверджено не тільки визнання русинської політичної нації, але й «автономну одиницю Русинів на півдні Карпат», яка мала назву Русинська Країна. По ініціативі русинів, в їх числі за активної участі А. Волошина, цими ж договорами було «санкціоновано» усвідомлене рішення русинів про вихід автономної Русинської Країни із Угорщини та її добровільне приєднання до Чехословаччини під назвою Підкарпатська Русь. Саме цю назву «Підкарпатська Русь» і було зафіксовано в Конституції Чехословаччини 1920 року.

На мою думку, автори «Хроніки» сфальсифікували доленосні для закарпатців події про вихід із Угорщини автономної Русинської Країни та її приєднання до Чехословаччини під назвою Підкарпатська Русь ще й тому, що навіть не мали в руках автентичного (достовірного) тексту згаданого ними Сен-Жерменського мирного договору, який є в обласному архіві. Тому і стверджують, що нібито саме в статтях 10 – 13 Сен-Жерменського мирного договору сказано про умови приєднання автономної Країни Русинів до Чехословаччини, бо, насправді, це статті із Статуту Ліги націй, який написано саме в Сен-Жерменському мирному договорі.
Однак незалежно від цієї «грамотності» авторів «Хроніки» треба мати на увазі, що на підставі укладених на Паризькій мирній конференції міжнародних договорів, до яких (Версальського, Сен-Жерменського і Тріанонського) згодом приєднався СРСР, як член Ліги Націй, автоматично приєдналися і всі його союзні республіки, в їх числі й Українська РСР.
Таким чином Українська РСР давно і офіційно визнала русинську політичну нації та її право на самовизначення (на той час) в статусі автономної республіки.

Щоб новоутворена в 1918 р. Чехословаччина знала про стан свого населення, вона у 1921 і 1930 р. провела переписи населення. Як і перепис населення в Угорщині, вони зафіксували, що в Підкарпатській Русі більшість населення - саме русинської національності. Так, по даним перепису населення 1921 р. в Підкарпатській Русі проживало 606.568 людей, із них - 599.808 були громадянами ЧСР. А інші, тобто 6.760 громадян - були політичними біженцями із польської Галичини, більшовицької Росії та України. Національний склад 606.568 жителів Підкарпатської Русі був таким: русини – 372.884, (вище 60%) угорці – 102.144, жиди – 80.059, чехи і словаки – 19.737, німці – 10.460.

По перепису населення 1930 р. на Підкарпатській Русі проживало 734.315 людей, із них громадяни ЧСР – 709.129 чол. Тобто, вже стало 25.186 осіб, які не мали громадянства, бо були емігрантами, переважно українці-біженці із польської Галичини. Національний склад населення Підкарпатської Русі в 1930 р. був таким: русини – 446.916 (62,2%), угорці – 109.427 (14%), жиди – 91.225 (11%), чехи и словаки – 33.961 (4,8%), німці – 13,249 (1,9%), румуни – 12,641 (1,8%), цигане – 1,357 чоловік.
Тобто, про національність «українець» в переписах населення на Підкарпатській Русі в 1921 і 1930 рр. навіть не згадувалося. Щоб сфальсифікувати результати переписів населення на Підкарпатській Русі, автори «Хроніки», у офіційні статистичні дані перепису населення 1921 и 1930 рр., замість слова «русини» аморально написали слово «українці»?! Таким чином одним чи двома пальцями на клавіатурі комп’ютера вони «науково довели» як про відсутність в русинській Підкарпатській Русі національність «русин», так про переважну більшість в Підкарпатській Русі населення «української» національності?! Невже по цій причині Україна стала злопам’ятною, а тому по сьогодні не визнає національність «русин/русинка», та навіть не вносить її до списку національностей України?

Угорщина 14 березня 1939 р. розпочала окупацію автономної Підкарпатської Русі як складової федеративної Чехословаччини, бо вважала (може і продовжує вважати?) її історичною, тобто споконвічною землею Угорщини. За 4 дні, тобто 17 березня, окупація Підкарпатської Русі була завершена і вона (Підкарпатська Русь) знову стала угорським Підкарпатям. У «Хроніці» написано, що утворений на Підкарпаті шкільний відділ 24 березня 1939 г. видав циркуляр, на підставі якого із системи освіти Підкарпатя було звільнено всіх українців-емігрантів із Галичини, які прибули в Підкарпатську Русь після 28 жовтня 1918 р. Тобто, уряд Угорщини добре знав, що на Підкарпатті (сучасному Закарпатті) до жовтня 1918 р. проживали автохтонні русини, а не українці.
Саме тому П.Телекі, прем’єр-міністр Угорщини, 22 червня 1939 р. підписав розпорядження «Про тимчасове впорядкування адміністративного управління на повернутих землях Підкарпатської Русі». Цим розпорядження та постановою уряду Угорщини від 2 серпня 1939 р. було встановлено, що на території Підкарпаття русинська мова є другою державною мовою.

Про те, що на Підкарпаті проживали автохтонні русини, підтверджує проведена 31 січня 1941 р. на Підкарпатті перепис населення. Цим переписом офіційно визнано, як національність «русини», так її титульність в угорському Підкарпатті. По офіційним даним цього перепису, в угорському Підкарпатті проживало 854.772 людей, із них по національностям: русини – 502.329 (60%), угорці – 233.840 (27,3%), німці – 13.251 (1,5%), словаки – 6.853 (0,8%), румуни – 15.602 (1,8%), євреї – 78.727 (9,2%), цигане – 1.204 (0.1%), інші, в том числі чехи, поляки, греки, болгари, українці, руські та ін. – 1.643 (0,12%) чоловік.

Ось чому потуги авторів «Хроніки» змінити етнографію та навіть історію Угорщини, Австро-Угорщини і Чехословаччини є марними і ганебними. Вони ще більш красномовно демонструють наведені у «Хроніці» події за 14 і 15 березня 1939 р.
За 14 березня 1939 р. в «Хроніці» написано, цитую: «Прем’єр-міністр Йозеф Тісо оголосив про створення самостійної Словацької республіки. (До 26 жовтня 1938 року Йозеф Тісо був прем’єр-міністром незалежної Словаччини, а потім її Президентoм)».
З цього невігластва випливає питання: навіщо прем’єр-міністру Й.Тісо потрібно було 14 березня 1939 р. проголошувати самостійність Словаччини, якщо Словаччина ще до 26 жовтня 1938 р. вже була незалежною, тобто самостійною республікою, а він, Й.Тісо, уже був її прем’єр-міністром!? Не тільки доктори історичних наук, а навіть учні повинні знати, що незалежність країни проголошує її народ, або парламент, а не її прем’єр-міністр . Тому саме парламент автономної республіки Словаччина 13 березня 1939 р. проголосив її суверенітет під назвою Республіки Словаччина та обрав її Президентом Й.Тісо.
Далі в «Хроніці» за 14 березня 1939 р. написано, що саме 14 березня 1939 р. «угорські війська під командуванням Алайоша Белді на світанку перейшли демаркаційну лінію (кордон Карпатської України) у трьох напрямках». Але всім відомо, що 14 березня 1939 р. Карпатської України як такої ще не було. Це підтверджується навіть у «Хроніці», тобто в статті «15 березня 1939 р.», про що більш детально буде сказано нижче.
Далі в «Хроніці» за 14 березня написано: «Ввечері (тобто 14 березня – П.Г.) А.Волошин виступив по хустському радіо і заявив: «Словацький парламент проголосував за незалежність Карпатської України, а наш Сойм офіційно проголосить державну незалежність краю».
Із цієї маячні випливає ще більше питань: а) На якій підставі парламент Словаччини мав право проголошувати автономну Підкарпатську Русь незалежною країною та ще під назвою Карпатська Україна?
б) Чому «наш Сойм» (парламент), а не Сойм автономної Підкарпатської Русі «проголосить державну незалежність» безіменного краю? Бо крайовий адміністративно-територіальний поділ Чехословаччини ще у 1926 р. було замінено на земельний, а тому «наш край» мав назву «Підкарпаторусинська земля». Але і ця назва 22 листопада 1938 р. перестала існувати, оскільки конституційним законом вона отримала статус автономної республіки та назві Підкарпатська Русь. Однак окремі доктори та кандидати історичних наук УжНУ цей факт мабуть не можуть усвідомити, або засвоїти.

У «Хроніці» написано, що «Августин Волошин (14 березня – П.Г.) оголосив Карпатську Січ армією Карпатської України». Повторюю, що автори «Хроніки» самі себе спростовують у статті за 15 березня 1939 р. і пишуть, що тільки ввечері 15 березня 1939 р. парламент автономної Підкарпатської Русі проголосив її незалежною країною під назвою Карпатська Україна, якої по цій причині 14 березня 1939 р. просто не було. А тому А.Волошин, який 14 березня 1939 р. був прем’єр-міністром автономної Підкарпатської Русі, просто не міг проголосити Карпатську Січ, яка була створена ОУН, армією ще неіснуючої Карпатської України.
До того ж Карпатська Січ в ніч в ніч із 13 на 14 березня 1939 р. намагалася із зброєю в руках захопити в Підкарпатській Русі владу в свої руки, а тому проти неї було застосовано гармати і бронетехніку. Вранці 14 березня 1939 р. Карпатська Січ, сформована переважно із галичан, а також її військовий штаб на чолі керівником штабу підполковником М.Гузаром, була нейтралізовані і взяті в полон. Тому тільки невіглас міг Карпатську Січ проголосити регулярною армією неіснуючої держави Карпатська Україна. До речі, Ліга Націй ще до цього вже визнала ОУН міжнародною терористичною організацією. Впевнений, що А.Волошин не на стільки був бездарним в цих питаннях, щоб створену міжнародною терористичною організацією Карпатську Січ проголошувати своєю армією.

В «Хроніці» за 15 березня 1939 р. написано: «Після обіду в Хусті розпочав свою роботу перший і останній Сойм Карпатської України. Проведено шість засідань. Прийнято закони про незалежність Карпатської України, її символіку. Августина Волошина обрано Президентом Карпатської України».
Однак навіть у «Хроніці» написано, що 12 лютого 1939 р. було обрано Сойм (парламент) автономної Підкарпатської Русі, а її прем’єр-міністром був А.Волошин. Звідки на 15 березня 1939 р. взявся Сойм Карпатської України і куди дівся Сойм Підкарпатської Русі, автори «Хроніки» не згадують мабуть тому, що рівень їх знань, чи щось інше по цим питанням, нездатні пояснюватии. Бо після обіду 15 березня 1939 р. розпочав свою роботу перший і останній Сойм саме Підкарпатської Русі, який у 17 годин 15 березня 1939 р. прийняв закон про перетворення автономної Підкарпатської Русі в незалежну країну під назвою Карпатська Україна. Але без її виходу із складу конфедеративної Чехословаччини!
В результаті Сойм автономної Підкарпатської Русі в 17 годин 15 березня 1939 р. автоматично став Соймом (парламентом) незалежної Карпатської України. Після чого він обрав А.Волошина, прем’єр-міністра Підкарпатської Русі, Президентом Карпатської України.
Прем’єр-міністри підписують прийняті кабінетом міністрів постанови, а Президенти підписують Укази, які оголошуються в пресі і по радіо. Можуть їх проголосити і самі, але після того як їх підписали. А.Волошин ввечері 14 березня 1939 р. виступав по радіо, але про те що Карпатська Січ буде регулярною армією не сказав. Не сказав про це і 15 березня на засіданні Сойму Підкарпатської Русі-Карпатської України. На якій підставі автори «Хроніки» стверджують, що А.Волошин нібито проголосив Карпатську Січ армією Карпатської Україні невідомо, так як підписаного А.Волошиним чи кимось іншим відповідної постанови про цю вигадку авторами «Хроніки» просто не існує!

Із наведеного легко переконатися, що вище згадана «Хроніка» написана по заказу та з метою дискримінації русинської національної меншини в Україні і її суверенної державності Карпатська Україна, яка 26 листопада 1944 р. вийшла із складу конфедеративної Чехословаччини, але вже під назвою Закарпатська Україна. Бо саме визволена з угорської окупації Закарпатська Україна із 26 жовтня 1944 р. і до 30 січня 1946 р. розбудовувалася як самостійна і незалежна країна, щоб саме у такому статусі приєднатися до СРСР.
З цією метою вона створила свій парламент під назвою Народна Рада, який створив уряд Закарпатської України та приймав закони (у формі декретів) і постанови свого державотворення. На їх підставі були сформовані місцеві органи влади, Вищий, Спеціальний і місцеві суди, які винесли тисячі вироків про позбавлення волі громадян Закарпатської України і сотні вироків про смертну кару від імені Закарпатської України. Були створені правоохоронні органи: Генеральна і місцеві прокуратури, Міністерства державної безпеки і внутрішніх справ та їх органи на місцях. Були створені власна армія під назвою Народна дружина і прикордонна охорона Закарпатської України та інші необхідні для суверенної країни державні структури, тощо. Зокрема, було відкрито Ужгородський університет, педагогічні училища, професійні школи тощо. До речі, ректор УжНУ М. Вегеш не визнає утворення Ужгородського університету Народною Радою Закарпатської України ще до її приєднання до Радянської України.
Отже, незалежна Закарпатська Україна прийняла естафету від суверенної русинської Карпатської України і також розбудовувалася як незалежна і суверенна країна.
Саме такою по договору між СРСР і Чехословаччиною «Про Закарпатську Україну» від 29 червня 1945 р. русинська незалежна держава Закарпатська Україна мала приєднатися до Української РСР. Слід сказати, що цей договір тільки 01 лютого 1946 р. набрав юридичної сили.
Ось чому читачів повинно здивувати написане авторами-упорядниками в передмові «Хроніки» (переважно науковцями УжНУ, в їх числі ректор Микола Вегеш і професор Роман Офіцинський, обоє доктори історичних наук!), що нібито до Української РСР в 1946 р. приєднався лише регіон території Чехословаччини під назвою Закарпаття, а не суверенна з 15 березня 1939 р. республіка Карпатська Україна, перейменована в 1944 році у Закарпатську Україну.
Не тільки по цій причині іноді задаєш собі питання: невже хтось із авторів-упорядників, якими переважно є педагоги-науковці УжНУ, у своїх працях заперечать існування всім світом визнаної національності «русин» та їх суверенної державності Закарпатська Україна тому, що їх розум розладнався так, як колись розладналася мова будівельників Вавилонської вежі?
З моєї оціночної точки зору, як відмова від власної людської совісті так і від ділової репутації, активна участь у знищенні русинської національної меншини в Україні, шляхом етноциду, самі по собі не приходять.
Тому цим анти русинським «воякам», як і їх натхненникам, без Європейського суду по правам людини, або Гаазького трибуналу по злочинам проти людяності, мабуть не обійдеться.
А поки що, Бог їм суддя.

Адвокат П.Годьмаш, (підпис) член Національної спілки журналістів України.