On-line: гостей 0. Всего: 0 [подробнее..]
Активные обсуждения проходят в русинском сетевом журнале http://getsko-p.livejournal.com/ , http://podkarpatrus.livejournal.com/, http://cylio.livejournal.com/ Открыта русинская почтовая рассылка "Подкарпатская Русь.Русины" Подписаться на рассылку вы можете по адресу: http://subscribe.ru/catalog/state.politics.rusin

АвторСообщение



Не зарегистрирован
Зарегистрирован: 01.01.70
ссылка на сообщение  Отправлено: 11.11.10 15:33. Заголовок: Спроба професора УжНУ О.Мазурок українізувати русинів – як забава дітвака


“Тиверці, тобто українці Галичини, не слов’янського походження”
(Д.Табачник)

Спроба професора УжНУ О.Мазурок українізувати
русинів – як забава дітвака

Написати цю статтю заставила мене книжка Юрія Жатковича “Праці з історії Угорської Русі”, яку від імені Юрія Жатковича (1855-1920 рр.), священика села Стройни Свалявського району, фактично написав і в 2008 р. видав доктор історичних наук Олег Мазурок, нинішній професор Ужгородського національного університету. Фактично тому, що О.Мазурок присвятив цю книжку (450 сторінок) своїй дружині Маргариті, половина тексту якої написана самим О.Мазурок у якості критики відомих русинів Закарпаття. З моєї оціночної точки зору, ця критика переважно зводиться до приниження людської честі і наукової гідності науковців УжНУ (І.Гранчака, Д.Данилюка та ін.) та самовихваляння, а загалом націлена на абсурдну українізацію однієї з найдревніших слов’янських націй – русинської.
Ці марні потуги О.Мазурок особисто для мене не були дивними, оскільки за часів президентства В.Ющенка за такі старання науковці отримували чергові наукові звання, робили собі кар’єру. Їх псевдонаукові праці за високі гонорари друкувались, а дехто навіть отримував державні ордени. Про це навіть О.Мазурок пише у вище згаданій книжці. Не дивними для мене були потуги О.Мазурок українізувати русинів ще й тому, що він народився в 1937 р. в польській Галичині та в українській сім’ї, яка (мабуть по операції “Вісла”) опинилась в українських степах Херсонщини. О.Мазурок закінчив Ужгородський державний університет і залишився в Закарпатті. Вирішив підтримати земляків-галичан на ниві боротьби з русинами, які вперто не хочуть бути українцями по національності. Перш за все із місцевими науковцями УжДУ в галузі історії, які за походженням своїх батьків є русинами по національності і визнають русинів за окрему націю.
Звичайно, я далеко не науковець, хоча й написав та видав монографію “Подкарпатская Русь и Украина” та “Историю республики Подкарпатская Русь”. Але в них також захищаю русинську націю та її державність від голослівних нападок таких науковців, як О.Мазурок. Тому постараюсь, наскільки дозволяє газетна стаття, довести абсурдність “науковості” потуг О.Мазурок заперечувати всьому світу відомого факту, що русини – це окрема політична нація, яка давніше сформувалась ніж українська та незалежно від неї.
Л.Нідерле – знаменитий чеський історик і археолог. Його трьохтомну працю в 1956 р. перевидано в Москві під назвою «Славянские старожитности». Вона і сьогодні є енциклопедією історії і культури стародавніх слов’ян Чехословаччини (до якої входила сьогоднішня Закарпатська область), Польщі, Болгарії і Росії (до якої входила сьогоднішня Україна). Л.Нідерле довів, що в II тис. до н.е. існувала балто-слов’янська спільнота, яка розпалась і поступово переселялась на південь, переважно під час Великого переселення народів. Але зберегла при цьому свою слов’янську мову, побут і культуру.
Під час Великого переселення народів Карпати роз’єднали слов’янські племена на “східних” і на “західних” слов’ян. Роз’єднали навіть однойменні племена на дві окремі. Наприклад, Карпатами були роз’єднані племена під назвою Хорвати, Сівери, Драгувіти, Словени. Одна їх частина залишились на заході Карпат, а інша переселилась на схід Карпат, де зберегли попередню назву свого племені: Хорвати, Сіверяни, Дреговичі, Ільменські Слов’яни. Західні частина племені Хорвати увійшли до складу першої слов’янської держави Велика Моравія, а східна їх частина опинилась у складі Польщі. У 863 р. західні хорвати першими серед слов’ян прийняли християнство візантійського обряду, а тому візантійці назвали їх “Білі Хорвати”. Східна частина племені Хорвати опинилась в складі Польщі, і до неї “підселилось” прибуле із півдня плем’я під назвою Тиверці.
Історія засвідчує, що плем’я Тиверці до Великого переселення народів займало землі на півночі Причорномор’я, в нижньому басейні Дністра, де сьогодні південна територія Молдавії і України. Під час цього переселення частина Тиверців (вслід за племенами готів (німців), або разом з ними) переселилась в західну Європу. Сьогодні вона в Іспанії утворює чотири провінції, об’єднані в автономну область Галиція. Інша частина племені Тиверці, як уже було сказано, переселилась на північ і поселилась переважно на землях, яку займали Східні Хорвати, і заснувала собі столицю під назвою Галич.
Тобто, всі слов’янські племена переселялись із півночі на південь, а Тиверці навпаки – із півдня на північ. Щоб могли спілкуватись із слов’янами, Тиверці, як стверджує історія, поступово ослов’янилась. Але ослов’янюються не слов’янські племена, а тому виходить, що Тиверці були якогось іншого, але не слов’янського роду-племені.
У 902 р. польські землі Східної Галичини опинились в складі Київської Русі, тобто в союзі Східних Слов’ян. Це було не до вподоби Тиверців і вони почали конфліктувати з Києвом і в 1204 р. оволоділи ним. В той же час Західні, або Білі Хорвати, у 907 р. опинились під владою угорців, які панували над ними аж до 1920 р. У 1240 р. татаро-монголи заволоділи Києвом і князі слов’янських народностей перебрались на північ. Там заснували Московське князівство, яке поступово сформувалось у Російську імперію. Росія згодом звільнила територію сьогоднішньої України аж до Чорного моря і заселила її східнослов’янськими народностями, тобто росіянами. В результаті цей новий для Росії регіон було названо Малоросією. За сприяння Німеччини та під проводом М.Грушевського, громадянина Австрії, в 1919 р. на території Малоросії було проголошено суверенну Україну, і малороси стали українцями.
Історія доводить, що “розлучені” Великим переселенням народів племена слов’ян весь час підтримували родинні зв’язки. В тому числі Білі Хорвати, які проживали на заході Карпат у складі Угорщини, підтримували родинні зв’язки із проживаючими на заході від Карпат словаками, сербами, словенцями, чехами, поляками, а на сході - із росіянами та Хорватами, які проживали на сході від Карпат в складі Польщі, а потім у складі Австрії. Оскільки угорці перейменували Білих Хорватів у Русинів (Rutheni), то і польських Хорватів теж почали називати Русинами.
Всьому світу відомі науковці-русини М.Лучкай, І.Орлай, А.Добрянський та ін. в своїх працях писали, що русини є того ж самого слов’янського роду-племені, що і росіяни. Олександр Духнович (1803 – 1865), ідеолог русинської народності в складі Угорщини, в “Истинной истории Карпато-Россов…” стверджував: “Русины угорские давнейше с галицкими случены были”. Тобто, русини Угорщини і русини Галичини в давні часи були в складі балто-слов’янської спільноти, прабатьківщині всіх слов’янських народностей.
Аналогічно О.Духновичу, про давню спорідненість русинів Угорщини і русинів Галичини писали і лідери русинів Галичини. Публікуючи в 1849 р. статтю О.Духновича “Состояньє Русинов в Угорщине”, русинська газета “Зоря Галицка” в редакційній передмові до неї написала: “Мило нам, що можемо сумістити росправу о нашей родной братіи, Русинах Угорских, котри тепер сильно желают сполучитися из своїми братами Галицкими Русинами, притеснены дикими Мадярами, ворогами царя нашего Австрийского й цілої словянщины. Розправу тую печатаємо так, як наш брат угорский русин, подав, щоби очевидячи показалося, що мова їх руска є та сама як наша и народ угорско-руский тот самій народ, що наш Рускій”.
Всім відомо, що А.Добрянський, русин із Пряшівщини, очолив делегацію русинів Угорщини до імператора Австрії, який одночасно був королем Угорщини. Він прийняв цю делегацію русинів і прийняв із рук А.Добрянського петицію з вимогою визнати русинів окремою політичною нацією і надати русинам Угорщини статус культурної автономної. З цього приводу газета «Зоря Галицка» 27 жовтня 1849 р. детально описала поїздку русинів Угорщини до Відня і констатувала, що «очнулися і русини угоські, забуті уже світом (…) коли розглядаєм народ угорско-русскій щодо їх походження, языка, віри, звичаєв, не що инноє як только дальшое продовженіе Галицкой Руси – суть то наши родные братья».
Польща, а потім і Австрія, стосовно проживаючих на окраїні цих країн Тиверців, офіційно застосовувала назву “українці”. В результаті Тиверці під час перебування в складі Австрії стали українцями по національності. По ініціативі австрійського уряду, вони почали вимагати від проживаючих разом з ними русинів, також усвідомили себе українцями по національності. Це стало причиною непорозумінь і відмежувань русинів Галичини від тиверців-українців, яке переросло у національне протистояння.
У перший місяць Першої світової війни російська армія, укомплектована переважно із слов’ян, захопила австрійську Галичину. Через декілька місяців вона оволоділа Карпатами і увійшла на територію Угорщини до Перечина, Мукачева, Хуста і Пряшева. Зрозуміло, що як русини австрійської Галичини, так русини Угорщини, у спілкуванні з бійцями російської армії вбачали в них своїх стародавніх одноплемінників. Політичні діячі тиверсько-українців Галичини піднесли командуванню австрійської армії цей факт як тотальне шпигунство москвофілів (так вони називали русинів) на користь Росії. Доводили, що нібито “шпигунство” русинів є причиною суцільною поразкою австро-угорських військ на східному фронті. В результаті у Вені було прийнято рішення фізично винищити всю русинську націю, що перетворилось в перший холокост!
Уже 15.08.1914 г. преса Львова опублікувала розпорядження про «превентивні арешти політично-підозрілих москвофілів і відправлення їх в міську тюрму». А через декілька днів львівська газета «Русское Слово» опублікувала статтю, в якій було сказано: «За повідомлення жандармам на російського патріота, військова комендатура сплачує донощикам від 60 до 500 крон». В результаті. до 28 липня 1914 р. тільки у Львові опинилось біля 2000 арештованих русинів. Їх спішно судили військові польові трибунали до казні шляхом повішення. Оселі закатованих грабувались місцевими українцями, а потім спалювались. Але русинів було чимало, і не засуджених русинів своїм ходом відправляли в польовий (під відкритим небом) табір для полонених у австрійського міста Талергоф. Фельдмаршал Шлеєр в рапорті від 9 листопада 1914 р. доповідав, що в таборі “Талергоф” утримується 5700 русинів Галичини.
Залежне від Австрії командування угорськими військами також розпочало акцію проти русинів Угорщини. В результаті було засуджено до казні та привселюдному повішенню десятки русинів. Але втрутився граф Тісо, прем’єр Угорщини, і терор проти русинів Угорщини було зупинено. Однак в місті Кошіце, столиці Русинського дистрикту Австро-Угорщини, майже 400 русинів було засуджено до позбавлення волі.
Л.Цегельський, активний український діяч і депутат сейму (парламент) Галицького краю Австрії, 27 жовтня 1914 р. опублікував меморандум під назвою: «Правда про зраду у Східній Галичині». В цьому меморандумі Л.Цегельський, назвав «всіх без винятку москвофілів ворогами народу». Тобто, для Л.Цегельського, майбутнього голови уряду Західноукраїнської Народної Республіки, всі русини були ворогами тиверсько-українського народу! Тому не дивно, що ті русини Галичини, які в якості бійців австрійської опинившись на східному фронті, відмовлялись воювати проти російської армії. В результаті військові трибунали виносили їм один вирок – шибениця. По цій причині майже весь 80-й австрійський полк, укомплектований переважно русинами Галичини, було розстріляно. На Личаківському кладовищі у Львові, уцілівші русини Галичини встановили пам’ятник жертвам першого у Європі холокосту стосовно русинської нації, на якому написано: «Жертвам Талергофа 1914 – 1918. Галицийская Русь».
Не буду зупинятись на тому, як і для чого в Києві, за підтримки М.Грушевського, із українців австрійської Галичини було створено військове сформування “Українські січові стрільці”. Продовжу з того, що Австро-Угорщина зазнала в Першій світовій війні поразку, і в жовтні 1918 р. розпалась на окремі суверенні країни. В тому числі на Угорщину і Чехословаччину. Русини Пряшівського краю Угорщини рішили приєднатись до Чехословаччини, а русини майбутньої Закарпатської області рішили залишитись в складі Угорщини на правах автономної республіки. В результаті Угорщина 21 грудня 1918 р. прийняла народний (конституційний) закон № 10 під назвою “Про автономію русинської (Rutheni) нації, що проживає на території Угорщини” під назвою “Русинська Країна”.
У свою чергу українці Галичини, яка знову опинилась у складі відродженої суверенної Польщі, проголосили Галичину суверенною республікою під назвою Західноукраїнська Народна Республіка (скорочено – ЗУНР). Вище згаданий Л.Цегельський та інші політичні діячі ЗУНР рішили наростити територію ЗУНР за рахунок території русинів. Тому Русини Галичини проголосили Русинську соціалістичну республіку і таким чином відмежувались від ЗУНР. Але керівництво рішення приєднати до ЗУНР русинів Угорщини і направило свої військові загони в суверенну Угорщину для захоплення її складової, тобто автономної “Русинської Країни”. В результаті війська ЗУНР 7 січня 1919 р. з Коломиї, столиці гуцулів, розпочали наступ на угорську частину Гуцулльщини у напрямку Ясене – Рахів – Мароморош автономної Країни Русинів, попутно грабуючи євреїв і етнічних румун. Тому румуни поскаржились сусідній Румунії, війська якої наголову розбили військові підрозділи ЗУНР, а полонених арештували як розбійників. “Завдячуючи” вторгненню ЗУНР в автономну Країну Русинів, вона назавжди втратили частину своєї національної території в Мараморошській окрузі включно з містом Мараморощ.
ЗУНР продовжила збройну боротьбу із поляками, хоча територія ЗУНР за рішенням Паризької мирної конференції уже була в складі відновленої суверенної Польщі, а тому зазнала поразки від Польщі. Тому лідери ЗУНР емігрували в Австрію, звідки керували терористичними акціями бойовиків “Організації українських націоналістів” (ОУН) проти Польщі під контролем “Абвера”. З приходом у Німеччині до влади Гітлера, ОУН розширила свої диверсії і на Україну та начала підготовку по захопленню автономної республіки “Русинська Країна”, яка в 1920 р. під назвою “Підкарпатська Русь” уже була у складі Чехословаччини. Августин Волошин, якого Прага на вимогу Берліна назначила прем’єр-міністром Підкарпатської Русі, всіляко сприяв ОУН формувати із нелегалів-українців Галичини бойові загони під назвою “Карпатська Січ” безпосередньо в Підкарпатській Русі. Вони в ніч із 13 на 14 березня 1939 р. захопили в свої руки всі стратегічні об’єкти та будинки органів влади, щоб цим відволікли на себе дислоковані в Підкарпатській Русі регулярні військові частини чехословацької армії. А в 06 годин ранку 14 березня 1939 р. війська Угорщини майже безперешкодно увійшли на територію Підкарпатської Русі і за три дні захопили її як “історично” свою землю.
Оскільки русини того ж самого роду-племені що й українці Малоросії, то лідери тиверсько-українців Галичини і нині голослівно стверджують наступне. Тиверсько-українське плем’я першим усвідомило себе українцями, то і проживаючі поміж ними русини та русини Угорщини також повинні усвідомити себе українцями по національності. А та частина русинів, яка не визнають тиверсько-українців слов’янами та справжніми українцями, то вона є ворогом українства. Саме цю недолугу українізацію русинів намагався довести вищезгаданий професор О.Мазурок у книжці “Праці з історії Угорської Русі, виданій ним у 2008 р. від імені священика Ю.Жатковича, який закінчив Ужгородську духовну семінарію і до кінця життя (1920 р.) працював священиком в русинському селі Стройни, що біля м. Свалява.
На моє переконання, зарплатня у Ю.Жатковича була невеличкою, а тому він підробляв переводами творів російських та українських письменників на угорську мову, які публікував в пресі Угорщини. Зокрема, перевів і в 1874 р. опублікував у літературній газеті «Magyarorsag» и «Nagy Vilag» повість Тургенєва «Певцы». Але переважно переводив із української на угорську мову повісті українських письменників, зокрема «В поті чола» І.Франка. Інколи писав статті, які публікувались в місцевій пресі. Так, Так, газета «Слово» (№ 34 1884 р.) опублікувала його статтю на русинській мові «Из границ Угорской Руси: Бедственное положение угро-русского народа. Кровавыя выборы в Ясене», що в Рахівському районі.
В 1990 р. журнал «Szazadok» опублікував на угорській мові роздуми Ю.Жатковича «Історія історіографії угро-руських», а в 1896 р. журнал «Budapest Szemle» («Будапештський вісник») Угорської академії наук видав його працю «Мадярська етнографія угро-русских». Але найбільшу увагу українські науковці Львова звернула на працю Ю.Жатковича “Етнографічний нарис угро-руських”, яка була написана і видана на угорській мові. Вони вирішили опублікувати її на українській мові. Але Ю.Жаткович в листі В.Гнатюку від 5.11.1895 р. написав: «Я готов перевести сіе сочиненіе на наш угро-русский язык, если токмо обезпеченый буду об изданіи его. (…) Понеже у нас еще никто не пишет фонетиков, то я не знаю так писати и во переводі я бы употреблял етимологическу правописъ» (див. С. 352).
Тобто, Ю.Жаткович погоджувався перевести свою статтю “Етнографіческій очерк Угро-Русских” із угорської на русинську мову при умові, що у Львові видадуть її на русинській мові. Але відмовлявся перевести її на українську мову, оскільки не тільки сам не вміє писати українською мовою, але й будь хто інший із русинів Угорщини.
Цей лист В.Жатковича до В.Гнатюка опублікував О.Мазурок на сторінці 352 виданої ним книги “Праці з історії Угорської Русі”, у якому Ю.Жаткович стверджує, що русини – це окрема від української нація, яка має власну історію, мову і граматику! Ю.Жаткович написав: “Мы туй под словом “русин” тіх обывателей розумієме Угорщины, котрі принадлежат ко малорусскому народу, живущему во Галлиціи, Буковині і Южной Россіи”. В своїх статтях він доводив: що “русин” і “русскій” – це слов’янські, але різні народи. Наголошував, що “чиста малоруська мова є та, якою писав Шевченко, Марко Вовчок”, а не та, якою пишуть тиверсько-українці Галичини.
Тобто, Ю.Жаткович доводив, що русинська нація окрема від малоруської, а тому русинські письменники не вміють малоруською мовою писати, і пишуть хто церковною, а хто русинською народною мовою. Але Ю.Жаткович ніколи та ніяким чином не відносив як Тиверців як до русинів, так до малоросів. До речі, О.Мазурок опублікував десятки писем Ю.Жатковича до В.Гнатюка, але не опублікував жодного листа В.Гнатюка до Ю.Жатковича тому, що В.Гнатюк визнавав русинів окремою нацією. Так, в листі до Главачика В.Гнатюк писав, що закарпатські попи та вчителі “всі вже духом мадяри, а русинами звуть себе лиш тому, що часом говорять по-русинськи з селянами”. Тобто, за словами В.Гнатюка, русинська інтелігенція вже змадяризована, але русини-селяни залишаються русинами. В листі до Главачека від 14 грудня 1896 року В.Гнатюк написав, що мадяризація русинів дуже далеко зайшла, а тому “лиш “Бог і цар” можуть щось для угро-руського народу зробити”. Розуміючи під словом “угро-руський народ” русинську національну меншість в Угорщині.
Однак О.Мазурок навмисно перекручує не тільки Ю.Жатковича чи В.Гнатюка, але й все, що тільки може. Він голослівно стверджує: русини є українцями по національності. Але мимоволі проговорився чому так робить. У критиці стосовно молодої генерації науковців УжНУ він стверджує, що заради підвищення в посаді, вони поспішно пишуть очікувані партією влади проукраїнські праці, які потім за рахунок бюджету великими тиражами видаються, а їх автори навіть державні ордени отримують. Однак О.Мазурок чомусь не називає фамілії цих науковців. Зате безжалісно критикує вже померлого професора І.Гранчака, який свого часу читав студенту О.Мазурок лекції. Критикує тому, що І.Гранчак за часів СРСР вважав русинів українцями, а в “Нарисах історії Закарпаття” визнав русинів окремою нацією. До того ж написав, що русинську суверенну республіку Закарпатська Україна незаконно, шляхом аншлюсу, приєднано до України.
О.Мазурок критикує І.Гранчака, називаючи його флюгером. Тобто, в часи СРСР І.Гранчак русинів називав українцями, а в умовах незалежної і демократичної України русинів назвав окремою політичною нацією. І тут же О.Мазурок пише: “Скільки світлих голів поплатилися своїм життям тільки тому, що вони не були флюгерами. Останні завжди в орденах і почестях!” (С. 105). Не знаю чи був І.Гранчак при орденах, але серед русинів Закарпаття не так уже й багато професорів, щоб висилати їх у виправні табори Сибіру чи Крайньої Півночі. Тому вони, професори І.Гранчак, І.Поп, М.Болдижар, М.Макара та ін. мусили бути “флюгерами”, щоб дочекатись моменту істини і сказати про русинів і їх суверенну державу Закарпатська Україна правду.
Під вогонь критики О.Мазурок попав і Д.Данилюк, який в написаній і виданій ним книзі “Історія Закарпаття в біографіях і портретах” (Ужгород, “Патент”, 1997) написав словами М.Лучкая із “Історії карпатських русинів”: “Чужинці ніколи не сприяли духовному розвою русинів, вбачали в них тільки робочу силу, яка приносила їм славу і багатство, а тому й рекомендували, “щоб сини селян користувалися не книжками, а плугом і привчалися до інших праць”. В цих словах О.Мазурок мабуть побачив себе як родом і ходом із польської Галичини.
Д.Данилюк в написаній і виданій ним книжці “Історична думка на Закарпатті епохи національного відродження” (Ужгород, “ЗІППО”, 2009) стосовно русинів доводить: “Більшість праць того часу залишилися в рукопису і мало хто їх читав. (…) І тільки в 1990 роках з’явилися праці, присвячені окремим історикам. (із числа русинів – П.Г.). Однак цілісного дослідження, присвяченого становленню і розвитку історичної думки як феномену культурного і наукового життя Закарпаття кінця ХІІІ – першої половини ХІХ ст., на сьогодні немає”. Ігноруючи цей факт, О.Мазурок критикує русинів за те, що вони не написали “на відповідному науковому рівні “Історію Закарпаття”?!
Але як треба розуміти термін “Закарпаття”? Якщо з точки зору географії, то дуже важко “на відмінному науковому рівні” написати не тільки “Історію Закарпаття” як одного з регіонів Західної Європи, але й історію, наприклад, регіону Галичина, Малоросія чи Донбасу. За звичай, пишуть історії населених пунктів чи адміністративно-територіальних одиниць, або певної держави. Наприклад, “Історія міст і сіл УРСР. Закарпатська область”.
Але О.Мазурок не хоче знати і згадувати, що русини сьогодні Закарпатської області 21.12.1918 р. отримали в Угорщині статус автономної республіки парламентського типу під назвою “Русинська Країна”, а 4 березня 1919 р. обрали до її парламенту 42 депутатів тільки русинської національності. О.Мазурок не хоче знати і згадувати, що, при активній участі А.Волошина, русини прийняли рішення про вихід “Країни Русинів” із складу Угорщини та приєднання її до Чехословаччини під назвою Підкарпатська Русь, яке було схвалено країнами-учасницями Паризької мирної конференції і зафіксовано міжнародними договорами. В цих договорах є підпис Української РСР. О.Мазурок не хоче знати і згадувати, що автономна республіка Підкарпатська Русь 15 березня 1939 р. була проголошена суверенною республікою під назвою Карпатська Україна, а А.Волошина було обрано її Президентом. Що 26 листопада 1944 р. Карпатська Україна проголосила незалежність від Чехословаччини і під назвою республік Закарпатська Україна вийшла із її складу, а тому до 22 січня 1946 р. існувала як незалежна держава.
О.Мазурок ці факти не хоче знати і являється однодумцем Ернеста Гийдела, що нібито сучасна Закарпатська область Україна завжди була лише адміністративно-територіальною одиницею у складі Угорщини та Чехословаччини, а тому ніколи не була автономною чи суверенною республікою. (С. 199, 201).
Із критики О.Мазурок можна зробити висновок, що тільки професори в галузі історії, до того ж із числа прийшлих, можуть написати наукового значення книжку по історії Закарпаття. Тому обрушився із нищівною критикою на інженера по спеціальності, кандидата технічних наук Олександра Ороса, який написав і видав книжку про першодруки Грушевського монастиря. Невже О.Мазурок думає, що про розвиток і досягнення тої чи іншої галузі інженерії повинні писати лише історики за фахом? В такому разі треба було заборонити, щоб “Історію держави і права України” писали академіки НАН України, які працюють в Національній юридичної академії України, оскільки вони юристи за фахом. Можливо по цій же причині О.Мазурок та його однодумці не хочуть знати про “Историю республики Подкарпатская Русь” П.Годьмаша, юриста за фахом?
Диву даєшся – ходять прийшляки по землі русинів-автохтонів, але при нагоді плюють їм в душу та ще й чудуються: “Чому русини не хочуть усвідомлювати себе тиверсько-українцями?”
Член правління Ужгородського науково-освітнього клубу русинів,
адвокат Петро Годьмаш, член Національної спілки
журналістів України.

11 листопада 2010 року



Від редакції: Цю статтю П.Годьмаш запропонував ректору УжНУ М.Вегешу опублікувати у виданнях УжНУ і таким чином поставити точку на подальших фальсифікаціях науковцями УжНУ історії України та сусідніх країн Європи. Але поки що безрезультатно.





Спасибо: 0 
Цитата Ответить
Ответов - 1 [только новые]





Сообщение: 700
Зарегистрирован: 07.12.08
Репутация: 0
ссылка на сообщение  Отправлено: 23.12.10 17:36. Заголовок: Христос Рождайеса!


http://www.youtube.com/watch?v=qoSzG6GtXmo

Спасибо: 0 
ПрофильЦитата Ответить
Ответ:
1 2 3 4 5 6 7 8 9
видео с youtube.com картинка из интернета картинка с компьютера ссылка файл с компьютера русская клавиатура транслитератор  цитата  кавычки оффтопик свернутый текст

показывать это сообщение только модераторам
не делать ссылки активными
Имя, пароль:      зарегистрироваться    
Тему читают:
- участник сейчас на форуме
- участник вне форума
Все даты в формате GMT  3 час. Хитов сегодня: 8
Права: смайлы да, картинки да, шрифты нет, голосования нет
аватары да, автозамена ссылок вкл, премодерация откл, правка нет