Отправлено: 13.08.10 14:20. Заголовок: О борьбе украинских шовинистов против русинской нации

О борьбе украинских шовинистов против русинской нации


Про боротьбу українських шовіністів проти
русинської нації
Історії всіх демократичних країн світу цей факт однозначно доводять, але за українські націонал-радикали керуються принципами шовінізму і не хочуть цю істину знати. Достеменно відомо, що слов’яни під час так званого “Великого переселення” народів переселились із території, яку нині займають Німеччина і Польща. Тобто, переселялись із півночі на південь, а не навпаки. В той же час на північному Причорномор’ї проживали германські племена остготів і вестготів, а також розселені поміж них племена кельтів не слов’янського походження. Під тиском тюркоязичних племен, остготів і вестготів переселились у Південно-Західну і Західну Європу, а з ними і певна частина кельтських племен. Кельти зупинились на північному заході сьогоднішньої Іспанії і нині утворюють там 4 провінції, об’єднані а автономний край під назвою Галіція (Galiciya).
Менша частина кельтських племен із Причорномор’я переселилась на північ і зупинилась уже під назвою тиверці на землях, яку займали на сході від Карпат слов’янські племена під назвою “рутени” (rutheni). Де потіснили, а де розселились поміж рутенами, яких нині називають русини, тиверці заснували собі столицю під назвою Галич, яка сьогодні є районним адміністративним центр в Івано-франківській області. Від цієї назви їх столиці, тиверців названо галичани.
Неодноразові завойовницькі походи Київських князів на захід, щоб підкорити і приєднати землі хорватів і тиверців-галичан, успіху не мали тому, що після повернення завойовників до Києва хорвати і тиверці-галичани відмовлялись давати їм данину. Тобто, хорвати і тиверці-галичани фактично ніколи не були залежними від Києва і не входили до складу Київської Русі. Навпаки, тиверці-галичани у 1202 р. навіть заволоділи Київським князівством і князь Галицький деякий час займав Київський престол. Проживаючи серед рутенів та інших слов’ян Київської Русі, тиверці-галичани поступово ослов’янились, але на рівні панівної нації та збереженням тиверських генів свої предків, які були ближчими до готів.
У 1240 р. татаро-монголи захопили Київську Русь і Галичину, звідки їх прогнали спільними силами литовці, поляки і угорці. Тому в 1370 р. землі Київської Русі опинились у складі Литовського князівства, а Галичина – в складі Польщі у якості її окраїнних земель. Тому поляки мешканців окраїнних земель, тобто таких що на околиці Польщі, назвали окраїнцями. Але в 1772 р. Німеччина, Австрія і Росія розділили територію Польщі між собою і Галичина опинилась у складі Австрії. Для нейтралізації поляків, Австрія в 1849 р. офіційно визнала окраїнців окремою від поляків українською нацією. В результаті на Південному Заході Росії появились перші дисиденти, які назвали себе українцями. У 1916 р. Польща знову стала суверенною країною і Галичина увійшла до її складу. Тому Радянський Союз у 1939 р. рішив приєднати українську Галичину від Польщі до Української РСР.
Таким чином Галичина до 1939 р. просто не могла приймати участі в державному будівництві Української РСР, без якої не могло бути і мови про нині суверенну Україну. Навпаки, під час Першої світової війни українці Галичини воювали на Східному фронті у складі австрійської армії проти Росії, війська якої були укомплектовані в основному із українців. В 1939 р. вони воювали на стороні гітлерівської Німеччини проти Чехословаччини з метою знищення русинської автономної республіки Підкарпатська Русь як складової Чехословаччини. В цьому ж 1939 р. українці Галичини допомагали Гітлеру захопити Польщу, а потім і Україну. Із українців-добровольців Галичини було створено 14-у дивізією СС “Галичина” та горезвісні каральні батальйони “Нахтігаль” і “Роланд”, які боролись як із українцями на території України, так проти поляків у Польщі, проти словаків у Словаччині, проти сербів Югославії, оскільки вони вели партизанську боротьбу проти окупантів-німців.
У зв’язку з вище наведеним виникає запитання, що на якій підставі кельто-тиверці і сьогодні намагаються бути панівною нацією для слов’янської України? Їх же в Україні менше 10 % і вони фактично не будували, а руйнували Україну. Сьогодні цю руйнацію продовжують боротьбою із давніми суперниками рутенами-русинами мабуть ще й тому, що в 1946 р. русини добровільно приєднались до України і фактично “відрізали” Галичині шляхи до близьким їх готів.
Територію майбутньої України в Росії називали Малоросію не для красивого слівця. Оскільки без Малоросії могутність Росії різко падала на користь Німеччини. Саме по цій причині та за сприяння свого протеже В.Леніна, Німеччина в 1918 р. уклала з Росією Брестський мирний договір, за яким більшовицька Росія зобов’язалась визнати утворену на її території незалежну Україну та вивести із її території свої війська. Цих зобов’язань Росії домігся начальник Генерального штабу Верховного командування німецьких сухопутних військ на Східному фронті генерал М.Гофман. Він у своїх спогадах написав: “В дійсності Україна – це справа моїх рук, а зовсім не плід свідомості і волі українського народу. Я створив Україну для того, щоб мати можливість укласти мир хоча б з частиною Росії”. Тобто, укласти вигідний для Німеччини мир, яким зменшити територію Росії і таким чином ослабити її потенціал.
Але Росія до більшовицького перевороту була союзницею країн Антанти, які не визнали Брестський мирний договір. У 1919 р. від нього відмовилась Німеччина і її союзниці, а також більшовицька Росія. В результаті Україну ніхто із суверенних країн не визнавав у якості суверенної країни, а тому її урядову не було допущено у якості учасника Паризької мирної конференції. У зв’язку з цим країни-учасниці Паризької мирної конференції не розглядала навіть пропозиції уряду України, тим більше його претензії, оскільки України для них не існувало як такої. Тому українська урядова делегація намагалась інформувати країни-учасниці Паризької мирної конференції про Україну тільки через Еміля Ено, колишнього французького консула в Києві.
На черговій зустрічі в листопаді 1918 р. Еміль Ено сказав Коростовцю І.Я., керівнику української урядової делегації на Паризьку мирну конференцію, про кінцеву позицію всіх країн-учасниць Паризької мирної конференції: “Україна, або вірніше Південна Росія, ніколи не мала ні своєї історії, ні національної або етнографічної окремішности. Вона створена німцями – Форгачом і графом Шептицьким, щоб розділити Росію. Українська мова створена штучно галичанами з політичними цілями. Уряд Гетьмана Скоропадського, як германофільський, має бути усунений і замінений об’єднаним російським урядом”. (Щоб у когось не було підозри на міфічність цієї цитати, як це сьогодні роблять деякі українські історики заради кар’єри та навіть звання Герой України, скажу, що наведена мною цитата Коростовця І.Я. взята із виданої в 1930 р. в Ужгороді “Історії України 1917-1923” Д.Дорошенко).
Тому являються міфом голослівні твердження українських націонал-шовіністів, що нібито в роботі Паризької мирної конференції брали участь навіть делегатами Західноукраїнської Народної Республіки, які нібито вимагали там приєднати автономну Русинську Країни від Угорщини до Галичини. Але й малограмотній людині зрозуміло, що між Україною і автономною Русинською Країною була суверенна Польща, а тому вимагати приєднання автономної Русинської Країни міг тільки неіснуючий барон Мюнхаузен. Сьогодні українські шовіністи навіть звинувачують Паризьку мирну конференцію в тому, що вона нібито по власній ініціативі прийняла рішення ввести на територію автономної Русинської Країни чехословацькі і румунські війська Антанти і таким чином незаконно домоглася приєднання автономної Русинської Країни до Чехословаччини. В той же час із завидною впертістю не беруть до уваги, що ініціатором приєднання автономної Країни Русинів від Угорщини до Чехословаччини були русини-емігранти США та місцевий лідер русинів Августин Волошин, якому в 2002 р. присвоєно звання Герой України. Саме під головуванням А.Волошина всі Русинські Народні Ради автономної Країни Русинів на своєму з їзді в Ужгороді 8 травня 1919 р. прийняли сепаратистське рішення про вихід автономної Русинської Країни із складу Угорщини та приєднання її до Чехословаччини під назвою Підкарпатська Русь. Мабуть саме по цій причині українські шовіністи називають русинів сепаратистами, бо вони таким чином відрізали шляхи Галичини до здавна близьких їм готів, які нині називаються переважно австрійцями, німцями і французами.
Під час Першої світової війни царська Росія мала на меті приєднати українську частину польської Галичини і таким чином “наростити” територію своєї Малоросії. Але науковці довели, що всі країни, до складу якої входила українська Галичина, перестали існувати. Так, у Х ст. Галичина увійшла до складу Київської Русі, яка у 1240 р. була захоплена татаро-монголами і перестала існувати. Звільнивши Галичину від татаро-монголів, Польща у 1340 р. приєднала її до свого складу, а в 1772 р. перестала існувати. Галичину включила до свого складу Австро-Угорщина, яка в 1916 р. відмовилась від Галичини на користь Польщі не в останню чергу тому, що від Галичини відмовився український уряд М.Грушевського, а потім і уряд Гетьмана П.Скоропадського. Але ця відмова була запізнілою і Австро-Угорщина в 1919 р. перестала існувати. В жовтні 1938 р. українці польської Галичина почали “допомагати”, а фактично руйнувати отриману русинами автономну Підкарпатська Русь як складову федеративної Чехословаччини. За їх “допомоги” автономна республіка Підкарпатська Русь парламентського типу в березні 1939 р. була захоплена Угорщиною і перестала існувати. Сталін проігнорував правило, за яким країна, у складі якої опиниться Галичина, перестає існувати. Не без активної участі українців Галичини СРСР таки перестав існувати і Галичина опинилась у складі України. Будучи Президентом України, В.Ющенко постійно лякав громадян України, що із-за протистоянь галичан із донецькими Україна на межі розвалу.
В результаті русини Закарпаття дещо налякались і рішили, що при розвалі України їм не по дорозі з галичанами, які вже один раз розвалили їх Підкарпатську Русь. Оскільки вже немає федеративної Чехословаччини, то нема куди русинам Закарпаття куди із своєю автономною республікою повертатись. Хіба що до Угорщини, де на підставі конституційного закону від 21 грудня 1918 р. вони можуть відновити свою автономну республіку “Русинська Країна” у складі Угорщини. Цьому сприяє той факт, що Угорщина нещодавно прийняла закон, яким надає своїм колишнім громадянам право відновити громадянство Угорщини. В тому числі русинам, які з квітня 1939 р. по жовтень 1944 р. були самі чи їх батьки громадянами Угорщини.
У зв’язку з цим Світова Рада Підкарпатських Русинів 18 червня 2010 р. прийняла рішення, яким виражає задоволення цим законом Угорщини як таким, що збереже русинську націю і її автономну республіку серед країн Євросоюзу. Бо будувати із українцями Галичини українську державу із столицею у Львові означає будувати якусь розвалюху із постійними чварами в ній.
Адвокат Петро Годьмаш, член Національної
спілки журналістів України.