На фальсифікації історії русинів - політична демагогія

Аналітики давно підмітили закономірність: якщо якийсь представник малої нації з певних особистих мотивів зраджує своїй предківській національності на користь більшої чи великої нації, яку сьогодні деякі діячі, кар’єристи від псевдонауки називають ще й "титульною", то така особа стає "невкипілою" щодо захисту інтересів саме тої "великої" нації, і мало хто з них знаходить сили на відмову від помилкових поглядів, а навпаки, вона, ця особа психологічно готова перевершити замовлення господарів. Особливо це стосується науковців. Заважає зарозумілість, уявлення про всеосяжність знань, якими володіє.
У цьому ще раз переконує поміщена в газеті "Трибуна" від 30 червня 2007 року публікація "Русинський рух змінює політичну орієнтацію" Сергія Федаки. Цей доктор історичних наук, що працює в УжНУ - відомий громадськості своїми досить вдалими публікаціями в пресі з історії Ужгорода. Але беручись до аналізу політичних подій, тим більше зв’язаних русинськими проблемами, явно відхиляється від справжньої історії русинського народу, правдивого аналізу його сучасного стану і устремлінь. С.Федака піддає "розбору" і критиці документ Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової: "Ігнорування русинської національності – дискримінація, яку не усунуто з 1945 року", підготовлений після зустрічі з "провідниками русинського руху" – як пише автор, зневодячи цим видуманим терміном значення громадської діяльності людей. Ці "провідники" виконують конкретні функції керівників структур русинського руху: професор Павло Магочі – голова Світової ради русинів; Стівен Чепа – президент Світової академії русинської культури; Димитрій Сидор – голова Асоціації "Сойм підкарпатських русинів", Євген Жупан – депутат Закарпатської обласної ради і голова об’єднання громадян "Народна рада русинів Закарпаття", Валерій Падяк – видавець русинської літератури, зокрема ілюстрованої історії "Народ нізвідки", яка одержала найвищу оцінку на презентації у Києві, і є першим такого роду форматом нашої багатовікової історії. Відразу відчувається упереджене ставлення С.Федаки до зусиль, яких докладає русинська громадськість краю і всіх країн, де проживають нині русини, до вирішення культурних і соціальних проблем на їх прабатьківщині.
У комюніке Ніна Карпачова повідомляє, що протягом останніх років отримала чимало звернень від жителів - "мешканців" Закарпатської області – русинів про ігнорування державою їх права вільно обирати та відновлювати свою національність згідно Конституції України, відповідних законів України, міжнародних конференцій і декларацій. Зустріч у Києві керівників русинських обласних і світових організацій також не була єдиною дією. До того були часті звернення до омбудсмена русинських організацій. Два роки тому Ніна Карпачова приїхала до Ужгорода з спеціальною метою - вислухати усні звернення про ігнорування прав і дискримінацію русинів за національною ознакою. Тоді їй була подана реальна інформація як насправді здійснювався порочний механізм державного перепису населення 2001 року. На відміну від європейських держав, опитуваним не вручали переписних листів для обдумування запитань перепису. "Листи" підписували самі обліковці, за кожен з яких отримували 50 копійок. До сімей обліковці не доходили. Взяли іншу, більш "раціональну" методику: перепис за господарськими книгами сільрад.
Про справжність перепису свідчать конкретні приклади. В одній із сільських рад її секретар заявила: "Я – русинка, а як запишуся русинков, то "полечу" з роботи". Другий: голова одної з райдержадміністрацій на запитання: "Як у вас буде із переписом?", простодушно відповів: "Не переживайте, у нас русинів не буде". Третій приклад. У с.Невицьке голова сім’ї записав себе і всю сім’ю русинами. На другий день з’являється в комісію і просить: випишіть мене з русинів, бо у мене двоє дітей працюють на державній роботі". Отже проти русинів був задіяний адміністративний ресурс з метою не допустити масового відновлення своєї предківської національності. Підключилася й преса, яка на всі лади використовувала накинутий зверху ярлик "політичного русинства". Саме термін "політичності" мав застрахати громадян, відвернути від спроб відновлення своєї материнської національності. Тому цифра 10,1 русинів аж ніяк не відповідає реальності. У Закарпатті потомственних русинів на сьогодні налічується понад 800 тис. А як назвати явище, коли в структурах державної влади немає жодного управлінця, котрий би публічно заявляв, що його національність – русин? Це що – демократія, чи дискримінація?
У статті п.Федаки цілком реальний висновок омбудсмена Ніни Карпачової про дискримінацію русинів, тобто позбавлення їх національних прав, подається як "дикі уявлення". І далі. У підтвердження "міфічності" вжитого нею терміну наводяться її ж дані, що сьогодні в Закарпатській області працюють27 недільних шкіл, де вивчаються русинська мова, література, культура. У краї плідно працюють русинські письменники, художники й артисти. Виходять русинською мовою газети. За роки незалежності України видано близько 40 книг русинською мовою, зокрема "Історія Підкарпатської Руси", "Русинсько-українсько-руський словник" Д.Попа, "Русинська педагогічна енциклопедія" М.Алмашія, переклад Євангелія русинською мовою Д.Сидора. Я б додав сюди і "Енциклопедию Подкарпатской Руси" І.Попа, яка правдиво висвітлює історію підкарпаторусинського народу. Автор С.Федака риторично запитує, то яка ж це дискримінація? Ми ж його запитаємо: де ж тут заслуга влади, коли і недільні школи і видавничі здобутки, все – за рахунок русинів, самих авторів, причому малозабезпечених. Яка роль у цьому бюджету, який формується і за рахунок податків з працюючих русинів? Де є реалізація ст.11 Конституції України про те, що держава сприяє розвиткові культури корінних народів і національних меншин?
До цього. Чи не є парадоксом, що русинський народ уже більше 60 років фінансує культуру, освіту в краї, цілі і програми яких спрямовані на нівеляцію й викорінення самобутньої, історичної русинської культури й освіти Закарпаття. В той час, як русини додають українську культуру й культуру інших народів до своєї і цим себе збагачують, націоналістично печерно-заангажовані "діячі" їх протиставляють, ненавидять русинську мову й богослужіння нею. Газети, керовані ними, розпалюють у краї національну ворожнечу, порушуючи Конституцію України, Закон "Про національні меншини в Україні", що є підставою для притягання їх до судової відповідальності. Куди ж дивляться владні чиновники, одержуючи регулярну платню з того ж бюджету, що створюється трудом сотень тисяч русинів.
Дивує негативне ставлення автора до того, що йдеться "про фінансування національно-культурних потреб ( а там – і" політичних вимог") русинів з державного, регіонального чи муніципального бюджетів". Але автор прозорливо вгадав: Так і буде! Бо матеріальні блага створюються не в кабінетах чиновників, не в кав’ярнях нинішніх живодерів, і не в кабінетах історичної псевдонауки, а безпосередньо на полі "бою – за життя", поєднанням фізичного й розумового труда, який і є головним джерелом русинської сили й витривалості. І не лише на нашій території, але й по світу, де вони нині працюють. Вони – творці бюджету.
Автор говорить, що русини – "етногрупа", яка сама хоче мати статус, співмірний із статусом будь-якої іншої національності в Україні. Далі мова йде про "остаточне розмежування з українцями". Логічно б автору подумати і співставити реальні фактори. Русини в Україні – не "етногрупа", бо група може складатися із 3-10-15 чол. Це - народ, який має всі ознаки нації, прийняті сучасною цивілізацією: 1) свою історичну територію, свій історичний рідний край; 2) свою історичну й родовідну пам’ять; 3) масову народну, центральноєвропейську культуру, мову, християнську віру; 4) правове усвідомлення єдиності Закону для всіх членів закарпатської територіальної громади; 5) компактність проживання – вверх по течії Тиси та її приток, котрі завершуються містами Ужгород, Мукачево, Берегово, Хуст, Тячево, Солотвино, Рахів. Це по-суті, прирічкові мегаполіси, об’єднані спільною культурою, способом життя в єдине ціле – Підкарпатська Русь.
Не вина наших предків, що ще в умовах бойових дій "переможною ходою" радянської армії було скликано І з’їзд так зв. народних комітетів, призначених військовиками і протягом 2 годин нас "перехрестили". Ніби Угорщина за 4 роки встигла півмільйонний народ (за переписом 1941 р.) перетворити на українців. Як тут не згадати "досвід" від 1939 року, коли протягом також 2 годин під тиском галицьких січовиків результати всенародного голосування за Сойм Підкарпатської Русі (12 лютого того ж року) було узурповано для проголошення уже нової державності - "Карпатська Україна" з авантюрною метою, підмінивши волевиявлення всього русинського народу на офіційних виборах.
Пан професор виставляє на сміх сам себе. По-перше, професору слід задуматися над питанням: хто із кого виходить? Адже головний постулат українців-націонал-патріотів: "І ми були русинами!" Ці "українці", і подібні їм, замінили стару назву, як говорять вони, на більш "модерну". Так заявив п.Тягнибок - голова об’єднання з претензійною назвою "Свобода" під час зустрічі в обласній філармонії. Видно професор і названий пан вважають, що міняти національність можна так само, як модниця міняє вбрання, 2 рази на день, як циган коні на торзі. Тут же "свободівець" заявив – "русинської національності немає". Згідно Закону "Про національні меншини" така заява має розцінюватися як образа національності і за всіма статтями українського законодавства тягне до судової відповідальності. Видно, пан професор Федака і партієць "Свободи" не поважають українських законів. Із шпальт газет ще й навіюють такі ж порочні уявлення читачам.
Не менш важливо й те, що на русинській історичній території з роду віків проживають етнічні групи, які входять до поняття русинський народ як, наприклад, гуцули або волохи (не змішувати з циганами, які слідуючи за волохами, взяли їх ім’я). Справжні волохи – трудолюбивий народ, який завів до краю гірське вівчарство і сироварство (будз, бриндзя), злився з русинами і на сьогодні розпізнають їх хіба-що за прізвищами із звуками "дз", "дж" (Бундзяк, Скундзь, ГурдзанГренджа, Джумеля, Джумурат і т.д.). Саме такі групи протягом останніх 4-5 століть і засвоїли русинську культуру, сконсолідувалися на ній, компактно проживаючи у вузьких долинах приток головної русинської ріки Тиси. Вони, крім усього, оволоділи укладом життя, виробленим віками нашими предками, що пристосувалися до навколишнього географічного середовища. Тут панує дух християнської соціальної справедливості, усвідомлення єдиної законності для членів територіальних громад. Україна могла б навчитися цьому мистецтву громадянського співжиття від древнього народу первозданної Підкарпатської Руси. То хто ж зрадив предківську національність? Хто ж від кого сепарувався на "рівному місці", як зауважує автор, вішаючи на підкарпатських русинів сто "педак"? Професор – явно поза реальністю. Якщо він думає, що робить добру справу, то помиляється. Підкарпатські русини за предковічною національністю ніколи не відійдуть від своєї культури, мови, віри, звичаїв і традицій, які зберегли і навіть під тиском влади, в несприятливих умовах розвивали їх без усякої перервності, і далі, аж до наших днів, уже будучи громадянами багатонаціональної України.
Авторам подібних антирусинських випадів, які так полюбляють лексичні закінчення -ка - (собака, гілляка, комуняка, забіяка, вовкулака, п’янюка, кулібака та ін.) слід би знати, що такі лексеми для русинської бесіди не характерні. Вони привнесені із-за меж області, як слова кулак, куркуль та ін. По-більшовицькому навісили на нас ярлик "політичності", ніби цей термін ісходить від русинів, тоді як будь-яке питання , що не вирішується центральною владою централізованої держави своєчасно, набирає політичного характеру. То хто ж "народив" тут політику? Кожному зрозуміло. Але у головах чиновників, не знаючих історії Закарпаття, запанував стереотип: "Які ще підкарпатські русини?" То ж вони перекладають вину з хворої голови на здорову. Нас заставляють відповідно реагувати: за "русинством" з’явився термін "антирусини". Це - прийшлі і свої запроданці. Вони реалізовують у нас лише свої інтереси. Вдерлися в сферу обслуговування, особливо в обласному центрі. У зв’язку з агресивним підвищенням цін в 100-300% а й до 500% від собівартості на життєво необхідні товари з’явився термін – "живодери" (чужі і свої) – представники малого і великого бізнесу, які нині вже вважають себе елітою. Цим ускладнюють соціальну ситуацію в краї. Підкарпатські русини їм не потрібні, а лише територія для наживи. "Гості" заволоділи столом "господарів" і танцюють на їх головах.
Судити ж антирусинам про правомочність рішення обласної ради від 7 березня ц.р. – це підписатися під своїм правовим невіглаством. Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" станом на 15 квітня 2006 року гласить (Глава 4 - Повноваження районних і обласних рад; ст..43, п.16): затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідного району області, цільових програм з інших питань". Тим, хто спекулює на тому, ніби обласна рада не має території, нагадаємо ст1: це є адміністративно-територіальна одиниця – область, район, місто, район у місті, село. І далі: представницький орган місцевого самоврядування – виборний орган (рада), який складається з депутатів і відповідно до закону наділяється правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення.
Самоврядування – не проста річ. Воно вбирає в себе традиції, звичаї, моральні цінності, психологію мас, що вироблялися протягом віків. Відомо, що настільною книгою В. І. Ульянова-Леніна була, видана в Росії в 1895р. "Психология масс и народов" французьких вчених Гюстава Лебона і Габріела Тарда. Цією роботою цікавилися Теодор Рузвельт, Беніто Муссоліні, Шарль де Голль. Чому? Ленін мав її на робочому столі. Бо ідеї цих учених заперечували теорію "автономізації" Росії при формуванні Союзу РСР 1922 року. До речі, розвал Союзу – результат розвитку націй, об’єднаних у ньому принципом самовизначення націй аж до відокремлення. Що й сталося у 1991 р.
Енциклопедист Г.Лебон, лікар і соціолог, пише: "Когда маленькие города или небольшие провинции живут долгое время самостоятельной жизнью, они в конце концов приобретают такую устойчивую душу, что слияние ее с душами соседних городов и провинций, стремящееся к образованию национальной души, становится невозможным. Подобное слияние даже тогда, когда оно может совершиться, т.е. когда соприкасающиеся элементы не слишком несходны, никогда не бывает делом одного, но только делом целых веков." Чистої води - це відноситься до Закарпаття - анклаву в складі України, обмеженого 4-ма кордонами сусідніх держав та Карпатськими хребтами, до яких добралися селяни низинних передгір’їв лише в 14-16 ст., коли вже за Карпатами перестали існувати державні утворення (Київська Русь, Галицько-Волинське князівство). Михайло Лучкай справедливо уточнив, що в період кінця ХІІ століття термін "русин" був утрачений на Сході через князівські міжусобиці. А тут, за Карпатами, де русинська територія не належала до східносло’янських князівств, етнонім "русин" зберігся.
Усякі спроби відновити етнонім "русин" в Галичині чи на теренах наддніпрянської України не увінчалися успіхом. Великий кобзар Т.Шевченко не вживав поняття "українець" (див. Шевченківський словник, Київ, 1978) і не міг уживати, бо такого поняття не існувало в тодішньому суспільстві, хоча "милу Україну" і й кайданне становище її жителів він оспівав пророче. Але називав себе малоросом. Та в ті часи, як свідчать його сучасники, українською мовою в Києві розмовляли лише півтора десятка сімей. Ця ситуація продовжувалась аж до 1907р. – 1909р., доки Іван Франко, видячи невдачі відновлення русинства "руською трійцею", за солідарністю Л.Українки, О.Кобилянської, С.Крушельницької не закликав до вживання етнічного терміну "українець". Але ця назва довго не приживалася в народі. Політичний емігрант, сподвижник керівників останнього уряду Української Народної Республіки, М. Шаповал, що оселився в Празі, писав про невдачі української революції: як можна було говорити в той час про українство, коли населення вважало себе або росіянами або малоросами, а більшість ні ким. Це стан примітивний – зазначає автор.
А русинський народ заявив про себе ще на початку 18 століття. При взятті повстанцями Ф. Ракоці Ужгородського замку, в 1703 р. маємо тут цікавий запис: "русини із сокырами так обстали фортецю, що хыба пташок може залетіти". (Історія міст і сіл України, Закарпатська область). Саме тоді Ф.Ракоці назвав русинів найвірнішим своїм народом.
В період "весни народів" Австрійської імперії русинська делегація на чолі з А.Добрянським вручила імператору меморандум з 9 пунктів про визнання русинів рівними з іншими народами імперії, заміщення посад кадрами з місцевого населення, зайняття русинами офіцерських посад, навчання в школах рідною мовою, відкриття університету та торгової академії для підготовки вчительських, господарських кадрів та ін. Гімн на слова Духновича "Я русин был, єсмь и буду" стало кредом поведінки русинів на віки. Антирусинів це не цікавить!
Європейська цивілізація чітко і недвозначно визначила назву Ruthenija – Рут(с)енія: регіон Центральної Європи на південних схилах Карпатських гір, - Дім рутенів (Rutenes) або русинів (Russniaks), була домінатедом Угорщини з Х-го століття, частиною Австро-Угорщини до Першої світової війни. Розділена між Чехословаччиною, Польщею та Румунією в 1919 році, мала незалежність один день у 1939 році, але відразу ж була окупована Угорщиною, захоплена Радянським Союзом 1944 році, а в 1944-1946 році була прикапчана до Української РСР (СРСР). (The Hutchinson Encyclopedia, 21 раз перевидана англійською мовою).
Порадимо "домашнім одступникам" від предківської національності через свої кар’єристські мотиви, а прийшлим і "ксенам" – антирусинам із ЗМІ побачити нарешті русинський Дом не лише в його природній, але й людській красі, керуючись законодавством, що будь-які перепони у визначенні своєї національної ідентичності особи забороняються, що Комітет ООН проти расової дискримінації висловив стурбованість тим, що в Україні дискримінуються русини, що деякі засоби масової інформації розпалюють національну ворожнечу, в 2006 р. рекомендував Україні визнати підкарпатських русинів. А це тягне за собою судову відповідальність.
І нарешті, знання історії рідного краю не має бути монополією науковця. За честь і гідність своєї національної належності має виступати кожен наш краянин. Айбо мусить знати історію краю навіть ліпше як "спеціаліст – історик", котрий виріс і утвердив себе на псевдоісторичній науці.

Михайло Шарга,
потомственний русин