Отправлено: 16.09.09 11:45. Заголовок: Годьмаш. Русини як клин розмежування вчених істориків України

Русини як клин розмежування вчених істориків України

Науковці країн Європи та провідні вчені історики Росії і України обґрунтовано стверджують, що територія нині Закарпатської області України ніколи не входила до складу Київської Русі чи її Галицького князівства. Історичне Закарпаття входило до складу першої слов’янської суверенної країни Велика Моравія, а потім – до Угорщини. По цій причині, а також по причині Карпат, які розмежовували західних слов’ян від східних, русини історичного Закарпаття розвивались як окрема політична нація.
Згодом всі західні слов’янські нації опинились у складі Австрії, яка в 1849 році визнала за ними право на національно-культурну автономію. В результаті було утворено Русинський автономний округ із центром в Ужгороді, а українська Галичина в 1861 році стала автономною. В кінці Першої світової війни Угорщина вийшла із складу Австро-Угорщини та проголосила суверенітет. На домагання русинської політичної нації, суверенна Угорщина 21 січня 1918 року прийняла закон “Про автономію русинської нації, що проживає на території Угорщини”. Перший його параграф починається словами: “Русинська нація, що проживає на території Угорщини, має повне право на самовизначення”, а третій – “Руська Країна вирішує всі свої автономні справи через свої органи влади”. В результаті із числа русинів було обрано парламент автономної Русинської Країни, який приступив до розробки Конституції.
Але до влади в Угорщині прийшли командировані більшовицькою Росією комуністи, які розігнали парламент Русинської Країни та ліквідували її. Тому 8 травня 1919 року в Ужгороді відбулось спільне засідання русинських національних товариств, які прийняли рішення об’єднатись в одну Центральну Русинську Народну Раду та приєднати автономну Руську Країну республіканського типу до Чехословаччини із збереженням за нею статусу автономної республіки. З цими умовами приєднання автономної Руської Країни погодились як уряд Чехословаччини, так країни-учасниці Паризької мирної конференції, що і було узаконено Сен-Жерменським (1919 р.), Тріанонським (1920 р.) мирними та іншими міжнародними договорами.
Та із-за об’єктивних і суб’єктивних причин, повний статус автономної республіки русини отримали тільки по закону Чехословаччини “Про автономію Підкарпатської Русі” від 22 листопада 1938 р.. Обраний 12 лютого 1939 року парламент автономної Підкарпатської Русі республіканського типу 15 березня 1939 року прийняв закон, яким автономна Підкарпатська Русь ставала суверенною республікою під назвою Карпатська Україна, але 18 березня 1939 р. її було окуповано Угорщиною. Тому члени парламенту Карпатської України та її Президент А.Волошин емігрували в Прагу. Оскільки окупація не веде до ліквідації країни (Польща, Данія, Україна, Білорусія та ін.), то окупована країна після її звільнення автоматично відновлює як свій суверенітет, так свої до окупаційні (довоєнні) органи влади та державні кордони.
Суверенна республіка Карпатська Україна 27 жовтня 1944 року була визволена, але її Президент А.Волошин та члени парламенту знаходились у Празі і тому не могли приступити до виконання своїх обов’язків. Народні комітети (місцеві органи влади) Карпатської України 26 листопада 1944 року провели в Мукачеві з’їзд, на якому прийняли постанову у формі Маніфесту про вихід Карпатської України із складу федеративної Чехословаччини та приєднання її під назвою Закарпатська Україна до СРСР у складі Радянської України.
По вказівці Москви, приєднання суверенної Закарпатської України до Радянської України відбулось шляхом прийняття Президією Верховної Ради Української РСР Указу “Про утворення Закарпатської області в складі Української РСР” від 22 січня 1946 р. Але зміна мешканцями Закарпатської України свого громадянства на громадянство Радянської України не вело до автоматичної зміни назви їх національності. Зокрема, не вело до зміни національності “русин” на “українець”. Але в 1947 р. всім дорослим русинам уже як мешканцям Закарпатської області під час обов’язкового отримання паспорта громадянина СРСР незаконно в ці паспорти записувалось, що вони української національності.
Чисельні русини Закарпаття протестували проти цього волюнтаризму, але цей протест обернувся для них висланням в табори ГУЛАГу. Тому тільки перед розпадом СРСР розпочався русинський рух за офіційне визнання русинської національності та відновлення бодай статусу автономної республіки в складі України. Русинський рух підтримали не тільки русинські національні об’єднання в країнах Європи та Америки, але й ОБСЄ, Європарламент і навіть Комітет ООН по боротьбі з дискримінацією, який діє у відповідності до ратифікованої Україною Конвенції ООН “Про ліквідацію всіх форм расової дискримінації” від 7 березня 1966 року. На своїй 69-й сесії, яка проходила в липні - серпні 2006 року, Комітет ООН по боротьбі з дискримінацією в пункті 20 свого заключного документу від 18 серпня 2006 р. відмітив (стаття 5 d параграф 16), що деякі українські “підручники вміщують неточну історичну інформацію про національні меншини”, маючи на увазі інформацію про русинів Закарпаття. А стосовно України цей Комітет ООН в цьому ж документі записав: “Комітет занепокоєний відсутністю офіційного визнання меншини русинів, не дивлячись на її мовну, етнічну особливість. Комітет пропонує державі-учасниці (читай Україні – П.Г.) розглянути питання про визнання русинів в якості національної меншини” до 2010 року.
Але Державний комітет у справах національностей і релігій України не реагує належним чином на це рішення Комітету ООН. О.Саган, керівник згаданого Держкомітету, 28 листопада 2008 року провів круглий стіл, на якому В.Шкуров, представник Міністерства закордонних справ, сказав, що кожного року посольство США в Україні подає запит стосовно вирішення питання офіційного визнання русинської національної меншини. Г.Удовенко, голова Ради з питань етнонаціональної політики при Президентові України, наголошував, що національну політику України постійно контролює Рада Європи, яка вимагає від України припинити дискримінацію русинів. Представник міністерства юстиції пояснив причину зволікання з визнанням русинської нації тим, що нібито в Україні немає правового акту, на підставі якого можна би визнати русинську національність. Академік В.Євтух, представник Державного комітету статистики України, сказав, що під час Всеукраїнського перепису населення в Закарпатській області записано більше 10 тис. громадян русинської національності. Україна має право не визнавати їх русинами по національності, але як бути Україні з тим фактом, що в ряді країн більше мільйона громадян усвідомлює себе русинами по національністю, а країни в яких проживають ці русини офіційно визнає русинську національність? Підсумовуючи виступи учасників круглого столу, О.Саган, зокрема, сказав, щоб міністерство закордонних справ Україні проводило за кордоном таку політику, аби й там русинів було визнано українцями.
Вище згадана позиція О.Сагана щодо русинської нації за кордоном міфічна, а позиція міністерства юстиції України суперечить неодноразовому та офіційному визнанню русинської нації безпосередньо України. А саме:
1. Після окупації автономної республіки Підкарпатська Русь, тисячі русинів втекли до Української РСР, де були арештовані та відправлені в концтабори Сибіру та Крайньої Півночі СРСР. Під час Другої світової війни Чехословаччина та СРСР прийняли рішення сформувати із русинів, які знаходились в концтаборах ГУЛАГу, Окрему чехословацьку армійську бригаду генерала Л.Свободи. У зв’язку з цим, Президія Верховної Ради СРСР 26 листопада 1942 року прийняла Указ “Про амністію біженцям із Угорщини, карпатороссам, українцям і словакам, які до розчленування Чехословаччини мали чехословацьке громадянство”. Оскільки цей Указ для всіх союзних республік СРСР був законом, то Українська РСР на законних підставах також визнала русинську національність, яку в Указі було названо “карпаторосси”.
2. М.Хрущов, голова уряду Української РСР, від імені Української РСР 9 вересня 1944 року підписав угоду із урядом Польщі про “евакуацію всіх громадян української, білоруської, російської і русинської національностей” із Польщі до Української РСР. Відповідно до статті 9 Конституції України, цей міжнародний договір “є частиною національного законодавства України”. Тобто, русинська національність в 1944 році офіційно визнана законодавством України у 1944 р.
3. Уряд СРСР 6 липня 1945 року уклав із урядом Польщі аналогічну угоду “про право на вихід із польського громадянства осіб руської, української, білоруської, русинської і литовської національностей, проживаючих на території Польщі, і про їх евакуацію до СРСР”. Тобто, ця угода стала часткою міжнародного права як для Польщі, так для СРСР, а значить і для всіх союзних республік СССР. Оскільки уряд Української РСР цією міжнародною угодою успішно керувався у своїй діяльності по евакуації русинів із Польщі до Української РСР, то Українська РСР на законних підставах знову офіційно визнала русинську національність в липні 1945 р.
4. Верховна Рада України 8 жовтня 2004 року прийняла Постанову “Про 90-річчя трагедії в концтаборі «Талергоф»”. У цій постанові сказано про відзначення на державному рівні Дня пам’яті русинам-жертвам геноциду, влаштованого в 1914 р. Австро-Угорщини стосовно русинів Галичини і Закарпатті. Тобто, Верховна Раду уже суверенної України 8 жовтня 2004 року також офіційно визнала русинську націю.
Таким чином вище згаданим Указом, договором, угодою та Постановою Україна чотири рази офіційно визнала русинську національність. Цього більше ніж досить, аби Україна офіційно визнала русинську національну меншину, чого від неї вимагає Комітет ООН по боротьбі з дискримінацією. Цю необхідність розуміють провідні науковці ряду профільних Інститутів Національної академії наук України.
Так, «Академвидав» у 2007 р. видав “Історію України” А.Бойко, в якій (с.440) написано про вступ (цитую) “карпатських русинів у “Середньоєвропейську демократичну унію”, якою “за русинам було визнано право на самовизначення”. В результаті “було вирішено приєднати русинські землі до Чехословацької республіки. Це рішення невдовзі було закріплено Тріанонським мирним договором (червень 1920 р.), згідно з яким до Чехословаччини приєднувалося Закарпаття під назвою “Підкарпатська Русь” (кінець цитати).
Але чимало вчених істориків, які заангажовані на радянських догмах і нині продовжують стверджувати, що нібито русинської нації в Австрії, Угорщині та Чехословаччині ніколи не було. Так, проживаючий в Ужгороді О.Довганич, доктор історичних наук, мав доступ до секретних архівів КДБ, на підставі яких видано чимало історичного значення книжок. В тому числі книжечку під назвою “Тернистий шлях до України”, у якій опубліковано повний текст вище згаданого закону “Про автономію русинської нації, що проживає на території Угорщини”. Але під зовсім іншою назвою: “Закон угорського парламенту про автономію Руської Країни в складі Угорщини”. Але й з цієї фальшивої назви закону зрозуміло, що в його тексті мова йде про русинську автономну країну та русинську націю. Але щоб цю зрозумілість зруйнувати, у самому тексті, приведеного О.Довганичем, назву русинської автономної республіки “Русинська країна” замінена назвою “Українська країна”, а всі слова “русини” замінено словом “українець”, що являється очевидною і махровою фальсифікацією.
Ще більше фальсифікацій у статті “Руська Країна”, яку написав професор Ужгородського державного університету Ю.Бисага, доктор юридичних наук. Вона опублікована у нещодавно виданому 5-му томі “Юридичної енциклопедії” В ній стверджується, що нібито Угорщина в 1918 р. (цитую) “захопила більшу частину Закарпатської України і на основі чотирьох колишніх жуп (Ужанської, Березької, Угочанської і Марамороської) утворила 21.ХII.1918 автономну Руську Країну” (кінець цитати). Але навіть учні середніх шкіл знають, що територія згаданих жуп увійшли до складу Угорщини від Великої Моравії в Х ст. і в 1918 р. перебувала в її складі. Тому захоплювати їх Угорщиною в Угорщині являється абсурдом. Учні знають, що проживаючі в цих жупах русини домоглися, аби їх національну територію в 1919 р. було приєднано до Чехословаччини під назвою Підкарпатська Русь, про що й написано у вище згаданій “Істрії України” А.Бойко. Учні знають, що 15 березня 1939 р. автономна Підкарпатська Русь стала суверенною республікою під назвою Карпатська Україна, яка тільки 26 листопада 1944 р. була перейменована у Закарпатську Україну.
В той же час вчені історики Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Національної академії наук України стоять на зовсім інших позиціях стосовно русинської національності, ніж їх деякі колеги з Ужгорода. У написаній ними та виданій у 2008 р. Національною академією наук України книзі “Закарпаття в етнополітичному вимірі” вони русинську націю не просто визнають русинську націю, але й у підтвердження цього визнання наводять (с.108) дані перепису населення Угорщини за 1842. За цими даними русинами по національності записалось 450 тисяч осіб, що складає 3,5 % всього населення Угорщини. Далі (с.164) написано, що (цитую) “переписи 1900 р. і 1910 р. засвідчують, що на Закарпатті русинською мовою розмовляли, відповідно, 43,4 % та 42 % населення, угорською – 28,8 % та 31 %, румунською – 11,2 % та 10,9 %, німецькою – 10,4 % та 11 %, словацькою – 5,9 % та 4,5 %, а іншими мовами близько 3 % решти населення” (кінець цитати). Тобто, до цієї “решти” відносилось не тільки україномовне, але й жидівськомовне, російськомовне, чеськомовне, болгаромовне, польськомовне населення Закарпаття. А за переписом населення Чехословаччини в 1919 р. (цитую) “близько 60 % міських жителів Підкарпаторусинського краю розмовляли угорською, 24 % - русинською, 11 % - німецькою, інші – єврейською, румунською, словацькою, польською мовами” (с.207). Тобто, про україномовне населення історичного Закарпаття аж до його приєднання під назвою Підкарпатська Русь до демократичної Чехословаччини, до якої масово тікали українці польської Галичини з метою уникнення в’язниці за збройний виступ проти поляків і Польщі взагалі, українці в Закарпатті переписами населення не згадувались як із-за їх малої чисельності, або як емігрантів, що не мають громадянства.
Особливі у згаданій книзі “Закарпаття в етнополітичному вимірі” висміюється (с.221) “Всенародний” з’їзд Угорських русинів, який відбувся у Хусті 21 січня 1919 р.. Бо на цей з’їзд запрошувалось по одному делегату від однієї тисячі мешканців кожного русинського населеного пункту Угорщини, або одного делегата від такого населеного пункту, у якому буде менше однієї тисячі мешканців. Але від Земплинської, Шаришської та Спішської жуп був лише один представник (Е.Невицький), оскільки русини цих жуп 19 листопада 1918 р. прийняли рішення про приєднання до Чехословаччини. Під проводом А.Волошина, русини Ужгородської та Берегської жуп також 1 січня 1919 р. звернулись до Чехословаччини про приєднання їх жуп до Чехословаччини. Тому на “всенародному” з’їзді русинів Угорщини від Берегської жупи були лише два представники на чолі із М.Комарницьким, а від Ужгородської жупи на цьому з’їзді русинів було всього шість представників лише Ужгорода із числа викладачів Ужгородської учительської семінарії, директором якої був А.Волошин. Вони і повідомили на цьому з’їзді делегатів від Мараморошської та Угочанської (нині Виноградівщина) жуп, що русини Ужгородської та Берегської жупи також прийняли рішення про приєднання цих жуп до Чехословаччини. Таким чином, на “Всенародний” з’їзд русинів Угорщини 21 січня 1919 р. в Хусті від Мараморошської та Угочанської жуп не мав права приймати рішення про приєднання куди-небудь Берегської, Ужгородської, Спішської, Земплинської та Шариської жуп без делегатів від їх населених пунктів, а якщо і приймали, то таке рішення не мало юридичної сили.
В той же час деякі вчені історики Закарпаття як вище наведені вченими істориками Києва результати перепису населення Угорщини та Чехословаччини навмисно продовжують фальсифікувати шляхом заміни слова “русини” словом “українці”. а вигаданий радянською історіографією “Всенародний” з’їзд русинів в Хусті розхвалювати. Тому не тільки у мене є до місцевих вчених істориків як шахраїв у науці таке питання: “Чому провідні вчені історики Києва, Харкова та інших центрів науки України, але окрім Львова, уже правдиво пишуть історію стосовно русинів та Закарпаття в цілому, а деякі вчені історики Закарпаття і Львова продовжують фальсифікувати історію рідного краю, не визнаючи при цьому національність русини?” Виявляється, в радянські часи офіційний Київ у своїх директивах вимагав від вчених істориків-закарпатців писати фальшиву історію стосовно Закарпаття, доводячи при цьому що русини – це давня назва української національності. Оскільки ці директиви ЦК компартії України не має можливості відмінити із-за політичного банкрутства, то деякі вчені історики Закарпаття і Галичини продовжують писати так, як ці директиви компартії вимагали, а саме – фальшиво.
У зв’язку з цим у русинів, угорців, словаків та й усіх закарпатців виникає до цієї когорти вчених істориків питання: “До яких пір ви будете фальшувати історію Закарпаття і, таким чином, обманювати свій народ? Невже до самої смерті та без каяття перед своїм народом?”. Схаменіться! Бо вам уже ніхто не вірить навіть в обласному СБУ! А полковник СБУ у відставці О.Корсун, який донедавна був першим заступником начальника обласного СБУ по оперативній роботі, своїми правдивими публікаціями в газетах та книжках назавжди записав вас у список шахраїв від науки та здав до архіву як відпрацьований компартією антирусинський “матеріал”.

Адвокат П.Годьмаш, експерт в галузі прав русинської
національної меншини в Україні.