Отправлено: 07.09.10 23:03. Заголовок: РУСИНИ В БОРОТЬБІ ІЗ СТАЛІНСЬКОЮ НАЦІОНАЛЬНОЮ ПОЛІТИКОЮ УКРАЇНИ

РУСИНИ В БОРОТЬБІ ІЗ СТАЛІНСЬКОЮ НАЦІОНАЛЬНОЮ ПОЛІТИКОЮ УКРАЇНИ

В газеті “Правозахист” та інших за останні 15 років було опубліковано написаних автором цих рядків біля сотні статей про проблему русинів та її вирішення у відповідності до діючого законодавства України та міжнародного права. Він видав в 2003 р. монографію “Подкарпатская Русь и Украина”.
Русини вкупі з чехами, словаками та іншими слов’янськими націями Австро-Угорщини боролись за право на самовизначення і домоглися свого. Чехи та словаки в жовтні 1918 р. стали суверенними республіками і об’єднались в федеративну Чехословаччину. Русини в грудні 1918 р. домоглися статусу автономної Країни Русинів в складі Угорщини і продовжили боротьбу за її приєднання до Чехословаччини, яка дала згоду на це приєднання, а країни світу на Паризькій мирній конференції 10.09.1919 р. узаконили це приєднання Сен-Жерменським мирним договором. Як Угорщина законом про автономну “Країну русинів”, так Чехословаччина своєю Конституцією 1920 р., країни світу – Сен-Жерменським мирним договором офіційно визнали національність “русини” та її право на самовизначення.
Чехословаччина та СРСР уклали договір про приєднання чехословацької республіки “Підкарпатська Русь” до Української РСР. Органи міліції Української РСР в 1946 – 1947 рр. всім дорослим русинам видали тимчасові посвідчення, в яких було записано їх національність – “русин” чи “русинка”. Ці посвідчення з 1948 р. почали замінювати на паспорт громадянина СРСР, в яких всім русинам безпідставно записали, що вони українці по національності.
В 1992 р. прийнято закон “Про національні меншини України”. Його ст. 11 передбачає, що тільки особисто громадянин має право встановлювати чи відновлювати свою національність. На цій підставі Закарпатська обласна рада прийняла рішення про те, що бажаючі відновити свою національність особи подають до райміськвиконкомів відповідну заяву з документами, які підтверджують русинську чи іншу національність, а райміськвиконкоми приймають рішення про відновлення національності. На жаль, цим рішення облради не скористалось сповна, а незабаром було прийнято закон України про відміну записів національності в паспортах та інших документах, що унеможливлювало користуватись згаданим рішенням облради.
Відповідно до міжнародного права та ст. 6 закону “Про національні меншини України”, тільки національні меншини мають право на національно-культурну автономію, тобто право: вивчати рідну (в даному випадку русинську) мову в державних навчальних закладах, розвивати національні культурні традиції, відзначати національні свята тощо.
Відомо, що русинська національність офіційно Україною визнана чинною й нині угодою між Польщею та Української РСР від 9 вересня 1944 р. Відповідно до ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори “є частиною національного законодавства України”. Крім того, національність “русини” визнана й Постановою Верховної Ради України “Про 90-річчя трагедії в концлагері «Талергоф»” від 8.10.2004 р.
Заважають русинам і безглузді ствердження Міністрів та навіть Прем’єр-міністра М.Азарова, які базуються на переконаннях провідних науковців Національної академії наук України (далі – НАНУ). Цими провідними науковцями НАНУ є переважно ті, що в часи сталінської національної політики “науково” обґрунтовували необхідність перетворити всі нації СРСР в одну “радянський народ”. Тепер взялися за обґрунтування, що русини були багато століть українцями по національності ще до того, як появилась українська національність.
Так, доктор історичних наук Ганна Скрипник, директор Інституту етнології НАНУ, стверджує: “Термін “русин” як перший загальний етнонім (самоназва) східнослов’янського поселення, що проживало на території сучасної України, відомий з часів Київської Русі (ХI – ХII ст.)”. Але русини сучасного Закарпаття являються центральноєвропейським поселенням. Їх територія з 623 р. входила до центральноєвропейського князівства Само, а з 843 р. до першої слов’янської держави Велика Моравія. Як засвідчує історія, центральноєвропейське поселення русинів сучасного Закарпаття не входило до східнослов’янського поселення Київської Русі, яка була утворена лише в ХI сторіччі! До складу Київської Русі входила частина східнослов’янського поселення сучасної Росії та Білорусії. За “науковою” доктриною Г.Скрипник, росіяни та білоруси повинні бути українцями по національності, бо колись їх землі входили до складу Київської Русі?! Не витримує критика доктрина пані Ганни Скрипник про те, що оскільки в русинській мові багато слів українських, Але в русинській мові найбільше слів російських та словацьких, то русини в першу чергу мали б бути словаками чи росіянами по національності.
На підтримку своєї доктрини Г.Скрипник посилається в першу чергу на етнолога В.Гнатюка (1871 – 1926), вченого секретаря “Наукового товариства ім. Т.Шевченка” при Львівському університеті. Дійсно, В.Гнатюк вивчав русинську націю Австро-Угорщини і написав праці “Етнографічні матеріали з Угорської Русі” та “Русини Пряшівської єпархії і їх говори”. Одні назви цих праць говорять, а їх зміст доводить, що В.Гнатюк вважав русинів Угорщини окремою від української нації.
У всьому світі встановлено такий порядок, що поки висновки окремо взятого чи групи науковців не прийнято в якості закону, до тих пір вони є лише власною думкою науковця чи групи науковців. Згаданий закон “Про національні меншини України” узаконив порядок встановлення та відновлення громадянами України своєї національності. Цим законом встановлено, що тільки “громадяни України мають право вільно обирати та відновлювати національність” (ст. 11), а тому “будь-яке пряме чи не пряме обмеження прав і свобод громадян (у виборі чи відновленні національності –авт.) карається законом” (ст.18). Тобто, порядок обрання чи відновлення національності регулюється законом, а не думкою науковців. Тому органи влади та їх посадові особи в своїй діяльності по питанню національності громадян повинні керуватись Конституцією і законодавством України, а не думкою науковців НАНУ. Так, в ст. 19 Конституції однозначно сказано, що органи влади та їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі “та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України”.
В зв’язку з цим адвокат П.Годьмаш звернувся до Президії НАНУ з пропозицією, аби науковці НАНУ припинили порушувати статі 11 та 19 закону “Про національні меншини України. В результаті член-кореспондент НАНУ В.Наулко, постійний науковий експерт НАНУ по русинській проблемі, в листі Президії НАНУ від 03.04.2003 р. офіційно відмовився й далі давати науково-експертні висновки по русинській проблемі. В цьому листі він, зокрема, написав: “Я особисто ніколи не вважав русинів окремою національністю… Однак, враховуючи, що в реальному житті цей етнонім побутує і він, зокрема, офіційно визнаний в інших країнах, де живуть “русини” (Словаччина, Румунія, Угорщина, кол. Югославія, США), вважаю, що зазначене питання може бути вирішено лише шляхом волевиявлення самих мешканців Закарпатської області, тобто проведенням референдуму серед всього населення цього регіону”!?
Але такий варіант вирішенням проблеми русинів суперечить законодавству України, оскільки тільки кожний окремо взятий громадянин має право обирати чи відновлювати свою національність. Якщо взяти до уваги, що після приєднання Закарпаття до України його наводнили не лише прибулі українці з Галичини, але й багато хто з інших регіонів неосяжного СРСР. Надавати їм право визнавати русинську національність шляхом референдуму та позбавити русинів власного права на обрання національності є абсурдом.
Оскільки русини Закарпаття продовжували домагатись “офіційного визнання русинської національності”, народжений і вихований в Грузії Р.Чілачава, заступник Голови Державного комітету України у справах національностей, 23.06.2005 р. написав Свалявському товариству підкарпатських русинів листа, в якому написав: “самоназва “русин” – це субетнос (етнографічна група) представників українського народу, який вирізняється особливостями в культурі, мові, побуті і не є етнічною меншиною”. Тобто, русини хоча й відрізняються від українців, однак по національності являються українцями. Бо так заповів Сталін, земляк Р.Чілачави!
Україна ратифікувала міжнародну Конвенцію “Про ліквідацію всіх форм расової дискримінації”, яка забороняє будь-яке виключення чи обмеження прав людини із-за її національного чи етнічного походження. Ігноруючи цю Конвенцію, Україна вперто не хоче визнавати національність “русини”. У вирішення цієї проблеми втрутився Комітет ООН, створений для контроля за виконанням цієї Конвенції. Заслухавши звіт України про виконання згаданої Конвенції, цей Комітет ООН у серпні 2006 р. прийняв документ, яким зобов’язав Україну “розглянути питання про визнання русинів в якості національної меншини до 2009 року”. Щоб виконати цю вказівку Комітету ООН. По рекомендації Кабінету Міністрів, Закарпатська обласна рада 7 березня 2006 р. прийняла рішення про визнання на території області національності “русини” та внесення її до обласного переліку національностей. Після цього обласна рада звернулась до Кабінету міністрів, аби він прийняв рішенням про визнання національність “русини” та записав її до Переліку національностей України і таким чином виконав вказівку Комітету ООН.
Але проти цих законних намірів уряду України різко виступили українські націонал-радикали і через своїх представників в вищих щаблях влади заблокували офіційне визнання русинської національності та національної меншини. В результаті Ю.Сухов, в.о. Держкомітету України у справах національностей, в листі від 03.11.2006 р., написав М.Кічковському, голові Закарпатської обласної ради: “На сьогодні в Україні не існує органу державної влади, до повноважень якого належить офіційне визнання національності та ведення державного реєстру національностей, що проживають на території нашої держави”.
І.Мигович, депутат Верховної Ради з Закарпаття, продовжував лобіювати вирішення русинської проблеми і навіть написав проект Постанови Верховної Ради про визнання русинської національності. Її було доручено вивчити в очолюваному Г.Удовенко Комітеті по правам людини та національних меншин. Цей Комітет не підтримав ініціативу І.Миговича, а Г.Удовенко 20.03. 2006 р. написав І.Миговичу, що: “порушене питання стосовно самоідентифікації русинів як національності на законодавчому рівні вже врегульовано. Так, відповідно до статті 11 Закону України “Про національні меншини в Україні”, “громадяни України мають право вільно обирати та відновлювати національність; примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається”. І далі Г.Удовенко пише: “Таким чином, право на вільний вибір та відновлення національності повною мірою поширюється на русинів. І вони вправі ним скористатися повною мірою. Тому потреби в прийнятті Постанови чи іншого спеціального документа, який стосувався б проблем ідентифікації, дійсно немає… практика вирішення цього питання цілком належить до сфери повноважень виконавчої влади”.
Тобто, Г.Удовенко написав те, про що автор цих рядків в чисельних статтях та виданій в 2003 р. монографії “Подкарпатская Русь и Украина” доводив лідерам русинів і переконував їх: русинська проблема є проблемою правового (юридичного) характеру, а тому її треба вирішувати відповідно до діючого законодавства України з урахуванням міжнародного права. Оскільки керівники товариств русинів продовжували домагатись не того що русинам треба (визнання русинської національної меншини), то Г.Удовенко 20 лютого 2006 р. в листі на ім’я Є.Жупана, голови Народної Ради Русинів Закарпаття, написав: “Комітет погоджується з тим, що пропозиції закарпатських русинів, про які Ви ведете мову, мають бути виведені, нарешті, з площини політичних та наукових дискусій і розглядатися у суто правовому полі Української держави, зокрема – з позицій законодавчого регулювання прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, з урахуванням прийнятих Україною відповідних міжнародно-правових актів”.
На проведеній 22 листопада 2008 р. науково-практичній конференції, присвяченій 70-й річниці закону Чехословаччини “Про автономію Підкарпатської Русі”, головуючий М.Макара сказав, що вирішення проблеми русинів можливе лише правовим шляхом. Тому й запропонував створити юридичну секцію, без якої русинським товариствам не обійтись. На моє переконання, без юридичної секції обійтись можна. Але не можна обійтись без юриста, так як юридична мова – це точність, офіційність, логічна послідовність і високий рівень стандартизації. Щоб бути, наприклад, фаховим нейрохірургом, недостатньо мати диплом лікаря. Потрібно пройти відповідну підготовку, досконало знати історію хвороби конкретної людини, вміло враховувати результати аналізів та рекомендації інших за фахом лікарів, перш ніж приступити лікування. А в ході лікування своєчасно корегувати сам процес лікування. Аналогічно й правознавець в галузі прав русинів повинен знати не тільки права національних меншин та людини взагалі, але й добре знати історію державотворення русинської нації, народу від часів князівства Само і першої суверенної слов’янської країни Велика Моравія; повинен добре знати проблему вирішення русинської проблеми у відповідності до законодавства України, до того ж на сучасному етапі. І на закінчення. Якщо неграмотне самолікування веде до фатального наслідку, то юридично неграмотне застосування законодавства веде до порушень кримінального кодексу.

П.Годьмаш, експерт в галузі прав русинів.